«Маріуполь. Сто ночей» – короткометражна анімація 2023 року, яка розриває серце. Мультфільм про дівчинку, яка вибирається з палаючого Маріуполя збирає призи на міжнародних майданчиках і схвально приймається іноземною публікою. Стрічка також зайняла своє місце майже на всіх українських кінофестивалях: її відібрали KISFF, «Молодість», LINOLEUM, Docudays UA, «Бардак», «Бруківка».
Ми зустрілися з автор(-к)ами фільму – режисеркою та аніматоркою Софією Мельник і автором сценарію, куратором і продюсером проєкту Андрієм Палатним. Ми поговорили про те, як з’явилася ідеї анімації про Маріуполь, як її сприйняли жителі Маріуполя та про вірші Стуса, які стали звучанням фільму.
Які ролі ви взяли на себе при створенні цього фільму? Як у вашому тандемі було розподілено задачі та прийняття креативних рішень?
Софія Мельник:
За професією я художниця-мультиплікаторка, ілюстраторка. Я працювала над «Бабаєм» (перший український повнометражний анімаційний фільм часів Незалежності – Moviegram), потім поневірялася різними продакшенами як асистентка художника, навіть робила турецькі серіали та мультик на день народження дочки якогось депутата. Слава богу, не знаю якого саме.
Коли я захотіла більше дізнатися про режисуру – поїхала навчатися у Німеччину. Там я вперше доторкнулася до документального жанру з елементами анімації. Моя дипломна робота, яка була повністю анімаційною, заснована на «Хозарському словнику» Мілорада Павича (Постмодерний роман-лексикон сербського письменника, який стилізовано під давні наукові трактати і дослідження – Moviegram) та є певною алегорією на українську історію 2019-2020 років. Я заховала ці натяки в міфологічного персонажа, звідки і пішло моє прагнення до роботи в такому жанрі.
З Андрієм ми познайомилися під час ковіду в рамках лабораторії, де я малювала наживо через Zoom під читання уривків літературних творів. З цього, напевно, і почалася наша робота над мультиком про Маріуполь в тандемі. В нас був проєкт, де я мала малювати в самому театрі Маріуполя і вже розробляла відеоряд для нього. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, дуже швидко стало зрозуміло, що робота має бути трансформована.
Власне, коли ми дійшли до ідеї мультфільму, я розробляла дизайн, концепцію і малювала разом з аніматоркою та однією з авторок серіалу про Пса Патрона Анастасією Фалілеєвою («Тигр блукає поруч»).
У перший же день ми всі побачили, що Маріуполь окупований і навіть думати про проєкт не було ні сил, ні змоги
Андрій Палатний:
Я себе скоріше вважаю куратором проєкту, бо з культурним життям Маріуполя я повʼязаний давно. У 2018 році, коли Gogol Fest (міжнародний мультидисциплінарний фестиваль сучасного мистецтва – Moviegram) змінив стратегію на розвиток регіонів, саме Маріуполь став першим містом наших викликів та майже чотирьохрічної роботи: три фестивалі, включаючи кіношну, театральну, танцювальну, освітню, музичну тощо програми в різних локаціях міста зі залученням українських професіоналів та закордонних труп.
Чому ще тоді ви обрали Маріуполь першим містом?
Андрій Палатний:
З чого почалася робота над мультфільмом «Маріуполь. Сто ночей»?
Андрій Палатний:
24 лютого я зустрів в потязі Київ-Маріуполь. Мені потрібно було закрити останні юридичні питання по майбутньому проєкту. Вже о 4 ранку в полі було зрозуміло, що ми не дістанемося міста. Звʼязку не було, ми доїхали до Волновахи і постійно рухалися то вперед, то назад залежно від обстрілів.
Софія Мельник:
У перший же день ми всі побачили, що Маріуполь окупований і навіть думати про проєкт не було ні сил, ні змоги.
Але ми тримали звʼязок з тими маріупольчан(-к)ами, які залишалися в місті. В якийсь момент була створена тека, куди люди могли завантажувати фото з Маріуполя. Це була певна спроба фіксації архітектурної спадщини, яку ми втрачаємо. Коли цього матеріалу стало дуже багато, до нас прийшла ідея про дівчинку, яка рятується з понівеченого міста.
Андрій Палатний:
Нам прийшла ця ідея мультфільму як швидка реакція і дієвий інструмент для того, щоб дати голос Маріуполю за кордоном. Для нас було важливо, щоб він був одночасно і документальним, і мистецьким.
Ми створили мінімалістичний ритмічний візуал, який кадрами підлаштовується під ритм
Який у вас був бюджет?
Андрій Палатний:
Грошей не було.
Софія Мельник:
Коли ми зрозуміли, що нам потрібно хоч щось робити, в нас не було часу шукати фінансування. Я робила якісь лупи (створення кадру в анімації подібного до принципу GIF-зображень – Moviegram), створила перші ілюстрації і вже з цього ми мали зібрати мультфільм – без варіантів. Ми створили мінімалістичний ритмічний візуал, який кадрами підлаштовується під ритм. Завдяки такій стилізації нам вдалося вдвох, сидячи над айпадом, зробити цей твір за чотири місяці.
Те, що ви використовуєте реальні фотографії, які стилізуєте під візуал анімації, спростило роботу над створенням світу мультфільму?
Софія Мельник:
З одного боку – так, спростило, бо нам не потрібно було все малювати з нуля. Але з іншого – це не було використано для спрощення. Ми придумали таке стилістичне рішення з самого початку, бо була потреба зафіксувати зникаючий зі світу та свідомості людей Маріуполь.
Але були і складнощі, звісно: відбирати потрібні фото з великої кількості матеріалів, комбінувати їх в композицію, коли все сфотографовано по-різному тощо.
Андрій Палатний:
Пріоритетом було не зекономити чи полегшити процес, а створити мистецький документ, який би звʼязав у свідомості глядачів/глядачок руйнування будівель з історіями конкретних людей.
Ще з 2018 року метою мультимедійного проєкту, який зараз включає в себе також і мультфільм, було зберегти зв’язок між нами і містом, між нами і батьківщиною. Всі фестивалі Gogol Fest в Маріуполі, чи перший запуск «Укрзалізницею» потяга «Дорога додому» з Маріуполя у Крим, чи металева інсталяція італійського конструктора у формі дерева життя, чи перфоманс кранів в порту – все було про це.
Як продовжити цей зв'язок, а саме розвиток регіонів, в умовах повномасштабного вторгнення?
Андрій Палатний:
Це складне питання і відповідь на нього багатошарова. Наш мультфільм робився як емпатична стріла до сердець західної спільноти, зокрема політичної еліти. Завдяки ньому нам вдається будувати діалоги з ними та ділитися нашим спільним досвідом.
«Маріуполь. Сто ночей» був показаний для правлячої партії Німеччини в Берліні у жовтні цього року з виконанням саундтреку наживо. І ми можемо сказати, що завдяки нашим 8-ми хвилинам мультика їх серця відкриваються ефективніше. Бо коли ти просто показуєш їм чергову статистику – це просто цифри, а не життя людей, які насправді стоять за показниками. Таким чином ми підтримуємо звʼязок, тільки тепер зі закордоном та нашими людьми, які виїхали. І тепер умовний швейцарець знає не тільки Київ, а і як виглядав та виглядає зараз Маріуполь.
Бо коли ти просто показуєш їм чергову статистику – це просто цифри, а не життя людей, які насправді стоять за показниками
Софія Мельник:
Один з перших показів був для дітей, які виїхали з Маріуполя в Берлін. Їх слова про відчуття звʼязку з містом хоча б на кілька хвилин були для мене найважливішими.
Андрій Палатний:
Також ми проводили показ в Києві зі звучанням наживо і там були різні глядачі/глядачки: хтось безпосередньо з Маріуполя, хтось має родичів там та киян(-к)и, які, насправді, до кінця не усвідомлюють все, що відбулося в окупованому місті.
Як ви знайшли прототип своєї героїні? Ви спілкувалися з реальною Алісою чи побачили її історію в новинах?
Софія Мельник:
Тоді [в перші місяці повномасштабного вторгнення] був шалений потік різної інформації й щодня відбувалися якісь події. Ми у той час шукали підходи до ідеї. Так ми і натрапили на історію Аліси, 4-річної дівчинки, яка опинилася разом із матірʼю на «Азовсталі», де їх розлучили.
Андрій Палатний:
Ця історія тривала два місяці чи більше, згодом мама вийшла з полону.
Софія Мельник:
Нам було достатньо новини для роздумів про те, якою може бути наша героїня, тож ми не виходили на цю дівчинку і не спілкувалися [з нею]. Аліса – це наш референс.
Другою складовою стала магія. Ми теж її знайшли в роздумах про спробу зберегти віру в те, що наша героїня виживе. Це призвело до появи у мультику тварин та їх привидів, які допомагають дівчинці врятуватися. І так, ми, по суті, поєднали документалістику та магічний реалізм.
Я вважаю справжньою документальною частиною нашої анімації не фото будівель, а малюнок з мертвими собаками та щоденник цього ж хлопчика
Ви не боялися, що ця магічність зруйнує документальність та поставить вас на стежку викривлення реальності художніми прийомами чи образить людей, які мали схожий з героїнею досвід?
Софія Мельник:
Той показ для маріупольчан(-ок) в Берліні був нервовий, бо я дійсно хвилювалася як вони сприйматимуть нашу інтерпретацію реальності. Але вони відчули те саме, що і ми – спорідненість з містом, про яку я вже казала.
Включення привидів було не для того, щоб відвести увагу від реальних подій. Навпаки. По-перше, щоб дати місце голосам загиблих та вшанувати памʼять про них. По-друге, це теж певна акумуляція новин, які тоді були: наприклад, про котів, які вижили в окупованій Авдіївці. Це дало розвиток історії, де борються всі, а померлі допомагають нашій героїні.
Хоча я от вважаю справжньою документальною частиною нашої анімації не фото будівель, а малюнок з мертвими собаками та щоденник цього ж хлопчика. Він справжній і це дійсно відображення нашої реальності травмованого покоління. Бо, звісно, фото міста поставлені в інший пейзаж та можуть не відображати реальну мапу.
Андрій Палатний:
Але я, як людина, яка жила в Маріуполі, можу сказати, що події фільму відбуваються в дуже конкретній частині міста, по суті на одній вулиці – від Філармонії через Драмтеатр до Будинку Культури, повз які я чотири місяці 2021 року ходив щодня.
Звідки взявся цей дитячий щоденник з рефлексіями окупації?
Андрій Палатний:
Нам його сфотографували люди в цю теку з фіксаціями Маріуполя.
Яким чином була знайдено звучання фільму – вірші Стуса?
Андрій Палатний:
З поезією Стуса ми працюємо вже багато років. У нас є окрема група артистів, які роблять постановку «Стус Перехожий». У 2021 році в рамках проєкту, яким я керував, ми зробили офіційний переклад дванадцяти віршів Стуса англійською та німецькою мовами. Коли ми вирішили робити мультфільм – одразу знали, що це буде Стус, але не розуміли яка саме композиція. Переслухавши різні варіанти, ми прийшли до «Колеса глухо стукотять» і «Мені здається, що живу не я». .
Софіє, чим ви надихалися коли малювали «Маріуполь. Сто ночей»?
Софія Мельник:
Безумовно, це безліч фотографій і весь інформаційний потік, який несеться крізь нас. Але що мені спадає на думку, то це ще один літературний вимір. Коли я малювала – я слухала аудіокнигу Сергія Жадана «Інтернат». Мені здається, що вона відобразилася в нашому підземномі світі.
Ми стараємося охопити максимум цим контентом, зокрема подали наш мультфільм на «Оскар»
Андрію, ти згадував про мультимедійність проєкту та різноманітність форматів демонстрації мультфільму. Який на твою думку, в контексті того, що від теми України на кінофестивалях вже втомилися, був чи є найефективнішим?
Андрій Палатний:
Головний напрямок нашої дистрибуції – це закордонні покази. На це пішло найбільше зусиль. Але цього року ми хочемо розширити сферу впливу на українських глядачів/глядачок. Найкраще спрацьовували перфоманси з музичним супроводом наживо. На закритті кінофестивалю «Молодість» ми це повторили.
Ми стараємося охопити максимум цим контентом, зокрема подали наш мультфільм на «Оскар», показуємо уривки на самітах. Ми створили не просто аудіовізуальний продукт для кінотеатру, а виконуємо дипломатичну функцію.
