Ім’я французького режисера Дідьє ле Пеше навряд щось скаже навіть найзавзятішим франкофілам, і немає в цьому факті нічого дивного. Позитивного, втім, теж.
Аж до сьогоднішнього дня Дідьє ле Пеше міцно зав’яз у телевиробництві. Ефективно і загалом непомітно (за кіномовою) він стоїть біля керма багатосерійних кримінальних і напівісторичних гіньолів (так називають народний ляльковий театр у Франції – Moviegram): чи то «Комісар Кордьє» (Commissaire Cordier), чи то «Командор» (La commanderie), чи то «Ідеальні злочини» (Crimes parfaits), чи то «Закон Барбари» (La loi de Barbara) тощо.
У великому кіно з повним метром Дідьє ле Пеше відносно успішно дебютував 1996 року з антиклерикальною комедією «Новини від бога» (Des nouvelles du bon Dieu) з Марі Трентіньян («Чорна серія»), Матьє Кассовіцем («Ненависть») і Жаном Яном («Індокитай»). Тільки от його картина була мінімально гострою та вʼїдливою порівняно з роботами Клода Зіді («Чудовисько», «Арлетт») або Франсіса Вебера («Клітка для пташок»), тому швидко зникла з усіх радарів.
Porn?
У 1998 році Дідьє ле Пеше випускає як найбільш неоднозначний, так і загалом найкращий дотепер свій фільм – психологічну еротичну драму «Я б не хотів померти в неділю» (J’aimerais pas crever un dimanche). Її навряд згадують у контексті зародження New French Extremity, притому, що картина ле Пеше все ж є одним із наочних прикладів стилю.
Фільму вдалося адекватно поєднати у собі загалом розумну провокацію й відверто нездорові патології, якими насолоджуються двоє центральних герої(-нь) картини – чоловік і жінка в постлелушівському, постсекулярному і постпатріархальному французькому суспільстві епохи «кінця історії». Тоді помирати було не тільки можна, а й треба, і бажано з блиском і хардкором.
Стартує фільм ле Пеше з кислотного рейву. На танцполі щосили спалює свою молодість худа особа з божевільним поглядом. Від передозу різними речовинами дівчина, яку звуть Тереза, раптово падає замертво і вирушає прямісінько до паризького моргу.
Там перебуває в перманентному анґсті один із його працівників – похмурий чолов’яга Бен, який навіть під час робочих буднів примудряється дивитися жорстке порно, а вночі душевно розважатися на БДСМ-сесіях із викрученою до нуля хтивістю в учасників(-ць) із різних прошарків французького суспільства.
Ніщо так не допомагає боротьбі з капіталізмом, як легітимні стосунки без жодної «ванілі» та з легким присмаком анонімності. Чоловік у розквіті кризи середнього віку вирішує зайнятися сексом із прекрасним (і навіть свіжим) оголеним трупом Терези. Тереза, на щастя, оживає, так і не дочекавшися оргазму, а життя Бена після цього не те щоб капітально зміниться, але матиме трохи більше сенсу, ніж було в ньому до цього. Зокрема в плані розуміння меж своєї сексуальності.
Радикальний німець Йорґ Буттгерайт («Король смерті») на вильоті існування двох Німеччин знімав кіно про некрофілію як акт суто істе/оричний та екзистенційний, рівняючися, зокрема, на Райнера Вернера Фассбіндера («Керель»). На противагу йому, Дідьє ле Пеше у своєму фільмі надає спробі протагоніста зайнятися сексом із трупом нігілістичного і, здається, злегка антибуржуазного присмаку, що цілком укладається у споконвічну ліву логіку французького кіномистецтва останніх років п’ятдесяти. Такий собі бунт низів нижніми ж частинами тіла.
Те, що смерть – ще й насамперед приватна трагедія, що завдає травм буквально всім, режисер нагадає в одній із побічних сюжетних ліній фільму. В ній Бен і його численна зграя друзів (всуціль білі гетеросексуальні чоловіки близько тридцяти років або ж далеко за бортом цього ніжного юнацького віку) готуються прийняти неминучість смерті одного з їхніх товаришів, який отримав інвалідність в результаті доволі дурного нещасного випадку.
Власне, його смерть стає для Бена фактом, який примиряє з об’єктивно мерзенною реальністю того, що ідеї штибу «жити своїм життям» та «існувати у вигляді рослини» мало того, що полярно неблизькі, так ще й мають абсолютно різні наслідки за всяких спроб самоідентифікації.
Радикалізм фільму ле Пешера аж ніяк не у великій кількості екстремальних сцен, здебільшого просякнутих духом відчуженої від деяких норм сексуальної поведінки. «Я б не хотів померти в неділю» вражає насамперед своєю інтонаційною безвихіддю, що сягає піку в третьому акті стрічки, де Бен і Тереза повністю втрачають контроль (в першу чергу, над своєю тілесністю), мабуть, щоби знову відчути себе живими. Або ще більш мертвими серед таких самих живих мерців, заточених у власні рамки та в’язниці тіл.
Not porn?
Пеше лише не вистачає на пів шишечки зовсім вже дикої безкомпромісності у фіналі. Однак, мати почуття міри всіляко краще, ніж не мати його зовсім. Фільм вдало римує лібідо з деструдо, а оператор Дені Руден за будь-якої слушної нагоди занурює кадр у мертвецьку синюшність і смердючу блідість, тобто десь у 70% загального хронометражу, що не перевищує й півтори години. Кіномова стрічки є буквально «некрофільською».
Поміж тим ле Пеше чітко проговорює, що якщо ми мертві всередині, то смерть ззовні ніяк не має заважати втіленню будь-яких патологічних бажань. І взагалі навмисний шок-контент фільму врівноважений потужною фактурою актора Жан-Марка Барра, у виконанні якого Бен постає абсолютно приреченим.
«Перший моральний монстр був монстром політичним», – говорив філософ Мішель Фуко. «Особисте – це політичне», – вторувала йому видатна феміністка Керол Ганіш. Для Дідьє Ле Пеше некрофілія Бена і його подальші кроки в безодню мортідо – це акти особистої трансгресії щодо всієї політики тіла, зокрема і свого як підлеглого, так і такого, що суто підкоряється. Політичний по суті жест для парадоксального набуття своєї істинної суб’єктності, тим паче, що всі дурні помирають у п’ятницю, а неділя – найневдаліший день взагалі. Ну а те що Париж – місто зомбі Пеше було відомо ще в далекому 1998 році.
