Александр Міхалковіч: «Для українців знімати в Криму абсолютно неможливо»

Інтерв’ю з режисером фільму «Моя бабуся з Марса»

Александр Міхалковіч дебютував у кінематографі документальною стрічкою «Моя бабуся з Марса», яка наробила чимало галасу в Білорусі через свою заборону до показу. Стрічка розповідає про життя бабусі режисера Зіни в анексованому Криму, а саме в місті Євпаторія. Через свою принципову життєву позицію щодо Криму бабуся має великі розбіжності зі своїми знайомими та подругами. Режисер вивів суто особистісну історію на ширший рівень, створивши узагальнювальний портрет Криму після подій п’ятирічної давнини.

Ви йшли до своєї повнометражної роботи з 2013 року. До якого ступеню трансформувалась ідея стрічки від тієї, що була шість років тому?

Я розпочав цей проєкт у 2013 році, коли готував вступну роботу для магістратури DOC NOMADS Erasmus (тема – «мій світ»). В той час в Україні розпочалась революція, і в мене виникла ідея досліджувати її вплив на життя звичайних людей (моєї бабусі), які не беруть участь в цій події. Трихвилинний ролик вийшов доволі милим. Через декілька місяців після зйомок Росія анексувала Крим та розв’язала війну на сході України. Бабуся не погодилась з цією ситуацією та розпочала власне протистояння на міні-фронті свого комунального євпаторійського подвір’я. Я вирішив продовжити стежити за характером мого головного героя та довкілля. Цікаво, що під час кожної поїздки в мене змінювався візуальний стиль та підхід до зйомки. Також змінювались і емоції людей – загострення міжособистісних конфліктів прийшлося на 2014-2015 роки, потім люди почали поступово приймати ситуацію. Тільки моя бабуся не хотіла змирятися, через що від неї дистанціювалися сусіди та подруги, навіть ті, хто поділяв її погляди.

У 2016-му році я планував зробити фільм своєю дипломною роботою, де бабуся мала б бути представлена як непідкорений боєць. У той час я жив в Брюсселі й одночасно працював над проєктом про тероризм. За три тижні до захисту мене заарештували за підозру в терористичній діяльності. Поліція забрала всі мої електронні носії та всю мою техніку. Фільм не хотів закінчуватися.

Після закінчення навчання я вирішив перезапустити проєкт. Стало очевидним, що через стилістичну нестабільність матеріал, який я знімав сам, практично неможливо використати. Я долучив до роботи продюсера та оператора, почав переосмислювати тему. В новому проєкті я вже намагався підкреслити аспект самотності людини похилого віку, яка стала нестерпною через політичну ситуацію. Я хотів розповісти про «маленьку людину», яка не може протидіяти глобальним змінам та вигоряє зсередини. Водночас я приділив увагу родині, яка намагається вигадати причини, аби звести до мінімуму взаємодію з родичем, що старіє. Я також хотів розповісти про вибір та про те, що люди в будь-якому віці мають робити його самостійно. Тобто намагався зробити тему фільму більш універсальною.

За декілька «експедицій» до Криму ми відзняли близько восьми годин матеріалу. Знадобилося декілька місяців, аби змонтувати його. Величезну роль в проєкті зіграло отримання нами підтримки від Держкіно – проєкт прийшли професіонали міжнародного рівня. Продюсер Ігор Савиченко, режисер монтажу Петро Цимбал, дизайнери звуку KWA sound production, без яких проєкт і зовсім не було б завершено.

А взагалі я можу сказати, що цей фільм був моїм способом підтримки зв’язку з бабусею.

Цей фільм був моїм способом підтримки зв’язку з бабусею

Ваш фільм не схожий на звичну, навіть авторську документалістику. Мені, як глядачу, а вже потім як критику, здавалось що я дивлюсь ігровий фільм. Відповідно, цікаво дізнатися про тих режисерів, які сформували вашу кіномову.

Я думаю в цьому заслуга мого оператора, Сергія Канапляніка. Він колишній фотограф, і це визначає його візуальний стиль, який багато хто зчитує як ігрове кіно. Якщо ж ви відчуваєте постановочність, тоді це вже моя проблема. Звісно, деякі зі сцен було змодельовано, але в розумних межах, без переходу межі на територію постдока. Я б рекомендував вам сучасних режисерів з колишньої Чехословаччини – Пітера Керекеша (зараз він знімає проєкт в Україні), Філіппа Ремунду та інших. Напевно наша стрічка ближча до їх школи. Якщо розмовляти про улюблених режисерів, то це Сергій Лозниця, Ульріх Зайдль, Андрій Звягінцев, той же Керекеш. Будь така можливість, я би взяв участь в створенні фільму кожного з них на всьому циклі виробництва – від народження ідеї до прем’єри. Я б хотів перейняти досвід Сергія Лозниці в роботі з архівами та конструюванні власних історій на основі реальних подій. А також вибудовуванню професійної дистанції від подій. Від Ульріха Зайдля – я б навчився реалізації довгострокових, візуально сильних проєктів та роботі з акторами-непрофесіоналами. І так далі.

Чи було емоційно складно знімати фільм в Криму?

Ми достатньо сильно хвилювались в Криму, пам’ятаючи про ситуацію з Сенцовим та х кримсько-татарськими активістами. Російський уряд сформував атмосферу страху довколо напівострова. Все розпочиналось з перетину кордону – там мені задавали багато питань. Хто я, чому я їду в Крим, до кого я їду і навіщо, яка моя професія, інколи просили показати фотографії на телефоні і т.п.

Крім того, білоруси мають вроджений ген страху і ми під час зйомок постійно піддавалися самоцензурі. Та і в самому містечку панувала атмосфера підозрілості. Ви пам’ятаєте сцену в якій співають та танцюють молоді жінки? Одна з них дуже тісно співпрацювала з мером міста. Спочатку вона погодилась взяти участь у зйомках, але коли почула мій нетиповий говір, почала підозрювати мене та стала ставити питання: «Що це за акцент, ви з України?». Ми відповідали: «Ні, ні, ми з Білорусі». Це її ненадовго заспокоїло. Для українців, наскільки я розумію, знімати в Криму абсолютно неможливо. Одного разу разом з оператором ми пішли на місцевий ринок. Один з продавців почув наш акцент і хотів викликати ФСБ. І в цьому випадку нам довелось переконувати, що ми білоруси. Продавець сказав, що ФСБ закликає їх до пильності. Мені складно уявити таку ситуацію влітку 2013 року.

Як це, бути незалежним кінематографістом в Білорусі?

Почнімо з того, що я вважаю, що іншого кіно, окрім як незалежного в Білорусі не існує. Держава щорічно виділяє близько 6-8 мільйонів доларів на офіційний білоруський кінематограф. Більшість з цих грошей отримує національна студія «Білорусьфільм», яка існує в далеких 70-х роках і зовсім не адаптована під сучасні реалії. Крім того, теми майбутніх фільмів визначає Міністерство культури. Ось лише деякі з них: «100-річчя Збройних Сил Білорусі», «Історичні, духовні та культурні зв’язки білоруського та російського народів», «Діяльність сучасних захисників Вітчизни щодо забезпечення національної безпеки Республіки Білорусь». Тобто, розумієте, це цілковитий совок, стовідсоткова цензура. Ті фільми, які виробляють за державні гроші, в результаті не витримують ніякої критики. У них мінімальні збори – в кінотеатри заганяють солдатів і школярів, а також немає фестивальної історії. Правда, недавно «Білорусьфільм» гордо заявив, що його фільми відібрали на «подію міжнародного масштабу» – кінофестиваль в Пхеньяні, Північна Корея.

Все це функціонує як Мінський тракторний завод, який в популістських цілях субсидується державою. «Білорусьфільм» і наближені до нього кіновиробники працюють в тепличних умовах. У підсумку – повна відсутність конкуренції і низькоякісний, іржавий продукт. І як наслідок – небажання підписувати договори про міжнародну продукцію (наприклад з Creative Europe і Eurimages).

З позитивних сторін можна відзначити лише одну річ – в таких умовах практично відсутня творча конкуренція, принаймні у документальному кіно. Є маса тем, цікавих героїв – бери і працюй. Щоправда, доводиться вкладати свої гроші і ентузіазм, які, як показує практика, закінчуються років через 10-15.

Я хотів розповісти про «маленьку людину», яка не може протидіяти глобальним змінам та вигоряє зсередини»

Наскільки поширена білоруським Мінкультом практика заборон фільмів, знятими місцевими режисерами?

Далеко ходити не треба – у 2018 році мій фільм «Моя Бабуся з Марса» був відібраний для участі в міжнародному кінофестивалі «Лістапад» (член FIAPF) в конкурс документального кіно. Але, як виявилося, фінальне рішення про склад конкурсної програми фестивалю приймає Міністерство культури Республіки Білорусь. З конкурсу був знятий мій фільм, а також фільм Андрія Кутіло «Стриптиз і Війна», який він згодом представляв на HotDocs у Канаді. Кілька режисерів також зняли свої фільми в нашу підтримку, але більшість учасників фестивалю навіть не розуміли суті подій, що відбуваються.

З огляду на всі аспекти з цензурою та фінансуванням, можна сказати що в Білорусі кіно знаходиться під забороною. Якби ми жили в 90-ті, то ситуація була б дуже трагічною. Але сьогодні, через розвиток інтернету та спрощення процесу кіновиробництва, у нас з’явилася можливість альтернативної презентації готового фільму та іноді альтернативи фінансування.

Чи вважаєте Ви що зараз в білоруському кіно стала формуватися так звана «Нова хвиля», особливо після успіху «Кришталю» Дар'ї Жук?

Я не погоджусь з тим, що щось почало формуватися після успіху Дар’ї Жук. Наприклад, у 2004 році Галина Адамович взяла в Карлових Варах головний приз зі своїм коротким метром «Боже Мій». Віктор Аслюк у 2003 році номінувався з короткометражним фільмом «Ми Живемо На Краю» на головний приз Європейської кіноакадемії, а також у 2009 році взяв приз на фестивалі Cinema Du Reel за фільм «Робінс з Матсінсаарі». Наскільки я знаю, ці фільми були створені на базі «Білорусьфільму».

У 2010-их сформувалося кілька сильних, повністю незалежних від національної кіностудії документальних режисерів – Андрій Кутіло, який переміг на IDFA у 2018 році в Амстердамі і на Краківському фестивалі зі своїм фільмом «Сума», та й до цього брав участь у ряді великих міжнародних фестивалів. Оля Чайковська спродюсувала фільм російського режисера Дмитра Калашникова «Дорога», який об’їздив купу фестивалів і вийшов в прокат в США. Якщо говорити про ігрове кіно, там ситуація складніша – є кілька цікавих незалежних низькобюджетних (DIY) режисерів. Наприклад, Микита Лаврецький у 2019 році брав участь в ММКФ з фільмом «Сашин Ад», який він зняв за 200 доларів. Юля Шатун взяла кілька призів на фестивалі Fid Marcelle в 2018 році з фільмом «Завтра» (бюджет ще менший ніж у Лаврецького). У ситуації повної відсутності фінансування їх успіхи мені здаються чимось особливим – проявом справжнього, незалежного таланту, якщо не геніальності.

Інша справа, що всякій хвилі потрібна підтримка у вигляді вітру або, у випадку з Білоруссю, повинен відбутися тектонічний зсув плит земної кори. Якщо документалістам іноді вдається знайти мінімальну підтримку за кордоном, то у випадку з ігровим кіно – все ще сумніше. Хлопці працюють на чистому ентузіазмі. Але без адекватної кіноіндустрії, без відкритого і чесного пітчингу це не може довго тривати. Я вважаю, що саме з цієї причини білоруські режисери з 2000-их не повторюють своїх успіхів в 2010-их. Хтось їде за кордон, хтось починає робити суміжний з кіно продукт, а хтось йде на угоду зі владою. На жаль, така ситуація призвела практично до повної відсутності кінопрофесіоналів, які не є режисерами – в Білорусі немає монтажерів рівня Петра Цимбала, немає потужних, глибоких сценаристів і, найголовніше, немає «майстрів», які вирощували б молодих. Всі ці фактори є перешкодою для білоруської «нової хвилі».

Це феномен жіночої наполегливості, непохитності, який я поки що не зрозумів

Чи є бажання так само як Лозниця та Зайдль в найближчому часі увійти в простір ігрового кінематографа?

Так. І в мене є сценарій фільму про армію, який я сам написав у 2017 році. З цим сценарієм я був в шорт-листі Hubert Bals Fund, але в результаті не отримав його. Я вважаю, що основна причина – відсутність професійного кіносередовища, яке б підняло проєкт на декілька сходинок вище. З цієї причини та через відсутність фінансування роботу над ігровим проєктом довелося відкласти. А взагалі, в документалістиці багато неконтрольованих речей – небажання по-справжньому сильних героїв слідувати вказівкам знімальної команди; надмірне зближення з героями (що, наприклад є причиною перемикання Дворцевого на ігрове кіно); відсутність чітких часових меж; маленькі бюджети й підхід «назнімаємо, а потім щось зробимо з того». Всі ці елементи ведуть до емоційного вигорання знімальної команди. Я ніколи не брав участь у виробництві ігрового кіно, але я думаю такі проблеми там зустрічаються рідше.

Чи близька вашому творчому методу фраза Керол Хеніш про те, що «особисте – це політичне»?

Якщо говорити про мою творчість в цілому, то так, фраза дуже близька. Але чи є мої проблеми спільними для якоїсь групи людей – мені складно відповісти. Точно можу сказати одну річ – всі мої проєкти базувалися на власному досвіді, на особистих проблемах, переживаннях при зіткненні з темою та мали перформативну складову. Я перерахую роботи:

  1. Фотопроєкт «Стати чоловіком», знятий під час моєї строкової служби в армії.
  2. Проєкт «Арт-Акбар» про феномен сучасного тероризму.
  3. Проєкт-перформанс «Санітари Європи» про питання кордону з ЄС, який став актуальним і для українців.
  4. Проєкт «Змусити Інтернет Пам’ятати Голокост»
  5. Спонтанний перформанс-інтервенція в варшавському музеї Zahenta «Добре, що ти не українець».
  6. Ну і, звісно ж, фільм про бабусю.

Фотопроєкт «Стати чоловіком»

Проєкт «Арт-Акбар». Скріншот з відеофіксації перфомансу «В пошуках аеропорту Завентем»

Проєкт-перформанс «Санітари Європи»

Розстріл євреїв на пляжі Лієпаї, Латвія. 15-17 грудня 1941р. Фото шарфюрера СС Карла-Еміля Шротта / З проєкту «Змусити Інтернет пам'ятати Голокост»

Перформанс-інтервенція «Добре, що ти не українець»

З двома з перерахованих вами проєктів: «Стати чоловіком» та «Змусити Інтернет Пам’ятати Голокост» знайомий навіть дуже близько. І тут не можливо не поставити таке питання: чи можна розглядати «Мою Бабусю з Марса» в тому числі як кіно про непохитну самоідентифікацію – самоідентифікацію справжнього громадянина і патріота?

Так, можна. Але, я гадаю тут є це один важливий аспект – це жіночий голос, його сила та бажання боротися за правду. Згадайте Аргентину після диктатури та «Брудної війни» – там до цього дня в пустелі жінки шукають залишки своїх близьких. Чи афганську та чеченську війни – жінки їздили шукати своїх синів та чоловіків. Саме жінки об’єднувались, боролися з урядом, домагалися правди. Те саме стосується і дідівщини в сучасній армії – саме матері борються за справедливість, у той час як чоловіки зберігають мовчання. Це якийсь феномен жіночої наполегливості, непохитності, який я поки що не зрозумів, але намагаюсь в цьому розібратися завдяки своїм новим проєктам.

Можна сказати що в Білорусі кіно знаходиться під забороною

Чи є різниця у сприйнятті стрічки у чеського, німецького, та у, скажімо, слов'янського глядача?

В мене є три основні параметри оцінки сприйняття глядача під час показів цього фільму. Чи йдуть люди з зали, чи сміються під час перегляду та які питання ставлять на Q&A. В Чехії я був присутнім лише на одному, прем’єрному показі в Їглаві. З зали ніхто не пішов, люди сміялися, а модератор, на жаль, перетягнув дискусію в площину проблем з цензурою. Наскільки я знаю, після показу в Празі, люди були здивовані абсурдністю білоруської цензури, через те, що громадяни демократичної країни не могли зрозуміти – що ж так перелякало білоруське міністерство культури та чому вони заборонили фільм. По чеському телебаченні навіть вийшов репортаж, де проводились паралелі з Чехією після 1968-го року.

На показі в Німеччині на фестивалі Dok. Fest Munich я не був, але мої знайомі прийшли на сеанс в понеділок об 11 ранку. Зал був повним і також ніхто не виходив з показу. Перед показом в Білорусії, який всіма правдами та неправдами організував Воля Чайковська, у мене був страх, що в нашому мовному осередку глядачу не сподобається фільм, що ті речі, які цікаві з антропологічної точки зору західному глядачеві, для наших людей будуть лише природним осередком існування. Але, в підсумку, стрічку прийняли добре за всіма моїми критеріями. Q&A показало, що глядач за політичною складовою побачив більш універсальні шари, які я хотів показати. Були люди і з відверто проросійською позицією. Але, як не дивно, їм також сподобався фільм. Тільки вони переконували нас та глядацький зал, що бабусі моїй нема чого боятися, адже після приходу Росії тут стало добре всім – і українцям, і татарам, і руським.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: