У 2018-му році у Словаччині вбили журналіста-розслідувача Яна Куцака та його дружину Мартіну Кушнірову. До цього журналісту погрожував місцевий олігарх, але поліція ігнорувала заяви Куцака про це і неохоче вела розслідування.
Наслідком стали масові протести – найбільші з часів повалення комунізму. Потроху це дозволило похитнути корупційну систему і звільнити декілька політичних фігур. Але справжній прорив стався, коли інформант «злив» колегам убитого журналіста матеріали справи. Там же було багато компромату на чиновників вищої ланки.
Перегляд «Вбивство журналіста» на тлі постійних корупційних скандалів в Україні – дуже надихає. Фільм дає віру, що навіть найгниліші системи своє відживуть. Хоча, в реальному житті, мешканці й мешканки Словаччини демократично обрали тих же персонажів, яких ми бачимо у фільмі, на останніх виборах.
Ми поговорили з режисером фільму Меттом Сарнецкі та героїнею, журналісткою і подругою Яна Куцака, Павлою Хольцовою про те, як журналістські стандарти вплинули на «Вбивство журналіста», розслідувальну роботу за кадром та про те, чи може журналістика дати бій популістам.
«Вбивство журналіста» доступний онлайн на порталі DOCUSPACE до 31 грудня 2023 року.
Із чого для вас почалася робота над «Вбивством журналіста»?
Метт Сарнецкі (М.Т.):
Що ж, це не починалося як фільм. Через тиждень після вбивства мене попросили приїхати на місце злочину у селище Велька Мача, щоб допомогти зібрати докази для словацького телебачення.
Ми не досягли успіху в отриманні записів зі CCTV-камер поліції та сусідів. Це був провал. Я залишив Словаччину й не очікував, що далі працюватиму над цією справою. Але потім, за два роки, матеріали справи злили моїй колезі Павлі [Хольцовій] (обидва працюють в OCCRP (Organised Crime and Corruption Reporting Project) – незалежному об’єднанні журналістів/журналісток із усього світу, які займаються розслідуванням корупції та організованої злочинності – Moviegram).
Павла почала розповідати мені про зміст файлу, особливо про розшифровані повідомлення. Я зрозумів, що це давало змогу розказати не лише історію про вбивство журналіста, а й розповісти про захоплення держави у Словаччині.
Я відчувала відповідальність за те, що репрезентую їх також, адже вони проробили складну, але неймовірну роботу
Павла Хольцова (П.Х.):
Знаєте, насамперед я не мала бути у фільмі. Ми з Меттом дійшли згоди, що це буде дивно – знімати фільм з його колегою з OCCRP. Тож, ми домовилися, що я поясню йому, що відбувається й дам коментар, але не буду показана. Я не хотіла бути у світлі прожекторів.
Я лише на пізній стадії зрозуміла, що буду у фільмі. Метт ніби боявся мені сказати це. Моя роль виросла на монтажі і я з цим погодилася. Було пізно щось змінювати. Багато людей, наприклад, моя колега Єва Кубанова, допомагали мені з розслідуванням і вони не відображені у фільмі. Я відчувала відповідальність за те, що репрезентую їх також, адже вони проробили складну, але неймовірну роботу.
Ми плакали просто, щоб жити далі. Жити далі і зробити нашу роботу
Ви знали Яна особисто і однаково взяли участь у цьому розслідуванні. Чому?
П.Х.:
Це, мабуть, була не найкраща ідея розкопувати дедалі більше подробиць вбивства. Але для мене легше знати й упоратися з цим, ніж не знати. Я не знала, що це буде настільки тривалим і емоційним розслідуванням. Я сподівалася, що все закінчиться за рік, але так не сталося.
Це була радше терапія чи ретравматизація?
П.Х.:
Це точно не була терапія. Це було дуже виснажливо і, на щастя, я була оточена людьми, які розуміли моменти, коли я ламалася і не залишали мене наодинці з цим. Моя колега Єва була зі мною. Вона знала Яна і вони були хорошими приятелями. Вона була тією людиною, з якою я могла поговорити про те, що відбувається. Ми плакали просто, щоб жити далі. Жити далі і зробити нашу роботу. Надіслати повідомлення світу.
Зазвичай, щоби донести правду людям обирають найдешевший шлях. Але фільм – це якраз навпаки, один із найдорожчих способів. Я читав про OCCRP та її активність у медіа і так зрозумів, що кіно – це доволі нетипова діяльність для організації.
М.Т.:
Ми не планували робити фільм такого масштабу. Це довга історія, яку я спробую розповісти коротко. Джошуа Оппенгаймер, режисер «Акту вбивства» та «Погляду тиші», хотів скооперуватися з OCCRP, щоб зняти документальне розслідування. Цього не сталося, але його продюсерка, Сіньє [Бірдж Серенсен], дізналася, що я працюю над стрічкою й зацікавилася у виведенні його на новий рівень, щоби вийшов не теледок, який подивляться тисячі, а повнометражний документальний фільм, який подивляться десятки тисяч.
Коли вона долучилася, ми почали отримувати кошти від німецького телебачення WDR. Це було новим для OCCRP, бо, для прикладу, «Вбивство Павла», документальний фільм, який ми зробили про вбивство Павла Шеремета, був знятий за дуже маленькі гроші. Це були десятки тисяч доларів проти цього фільму, який має кінотеатральний прокат, якісну кольорокорекцію, гарного монтажера, чиї фільми номіновані на шість чи сім «Оскарів». Тож це абсолютно інший рівень.
Як я розумію, ви разом з оператором зняли не так багато матеріалу й багато в чому покладалися на архіви. Як ви працювали з архівами?
М.Т.:
50% фільму знято мною чи нашою командою. 25% – це поліцейська справа. У поліцейській справі також були відео. Інша чверть – архівні кадри, які ми брали у телеканалів і величезної кількості людей, які мали особисті записи протестів, зняті незадовго після вбивства. Почали з коллу по команді, друзям і колегам, чи був хтось на цьому протесті й могли би ліцензувати матеріал? Це мікс багатьох різних матеріалів.
Взагалі дивно робити фільм, який уже в роботі пів року до моменту, як ти зробиш перший кадр. Багато чого прийшло з поліцейської справи. Це було шість місяців дослідження й сортування відео та зображень, які, ми думали, можуть бути корисними для документального фільму та для розслідування.
Ми не планували робити фільм такого масштабу
Як я розумію, все почалося з витоку даних…
М.Т.:
Я би не називала це витоком. Це не було злито нам. Ми отримали їх і жодна сторона не порушувала закон. Думка, що поліція нам злила інформацію не є правдою. Але так, це була важлива частина розслідування.
Павла, ви могли би розповісти мені більше про саме розслідування? У фільмі згадується про нього, але це лише 100-хвилинний фільм. Я можу лише здогадуватися, скільки роботи залишилося за кадром.
П.Х.:
Коли я отримала дані, це було 70 терабайтів. Навіть вигадати технічне рішення, як скопіювати 70 терабайтів, п’ять років тому було доволі складно.
Ми це обговорили з моїм другом словацьким журналістом і тепер письменником Арпадом Шолтесом, та дійшли згоди, що нам треба створити команду і що дані мають бути доступними для всіх медіа у Словаччині.
Ми створили команду зі 15 словацьких журналістів-розслідувачів, яким ми довіряли. І вони отримали повний доступ до даних. Також Арпад запропонував, щоби ми не висвітлювали ці історії. Ми допомагали та координували, щоб уникнути змагання. Ми хотіли створили середовище співпраці. І це спрацювало. Це була, імовірно, найкраща розслідувальна команда, з тих, що ми могли мати у Словаччині. Ми висвітлили та викрили багато випадків корупції, які не могли би довести раніше.
Це була можливість показати, як корупція працює у країні
Це також економічне питання. Хто заплатив за ту кімнату, де працювали журналісти та за всі ці технічні засоби?
М.Т.:
Це було частково оплачено OCCRP, а частково через те, що вбивство Яна Куцяка спричинило шок у Словаччині, багато місць, включно з цією кімнатою, пропонували нам дуже хорошу ціну. Це не була плата за оренду на комерційних засадах.
Яке враження на вас справила ця справа? Не вбивство журналіста, а радше наслідки, які воно спричинило.
М.Т.:
Як я вже казав, я не мав на меті зняти фільм про вбивство журналіста. Це була можливість показати, як корупція працює у країні.
Це як креслення, всі ці повідомлення, що потрапили до рук журналістів. Ми бачили як судова влада ручкається з олігархами, маніпулює системою правосуддя. Ми бачили, як олігархи використовували посередників, щоби впливати на поліцейські розслідування. Ви часто чуєте чутки: «Ця країна корумпована». Але це важко довести. Цього разу справді були докази. У наших руках.
Гадаю, саме це робить мій фільм унікальним документом через те, що він показує як працює корупція. Навіть на рівні деталей. Ви бачите смски, де хтось каже судді щось зробити – і суддя це робить. Ви бачите олігарха поруч із генеральним прокурором, все знято на приховану камеру. Насамперед генеральний прокурор не має сидіти поручі з олігархом, але тим паче він не має бути знятий на приховану камеру разом з ним. Але так сталося. От докази. Ми маємо відео.
Цей момент із системою корупції нагадує мені те, про що зараз багато пишуть в Україні. Але наразі складно уявити, як можна зруйнувати таку систему. Фільм дає таку надію.
П.Х.:
Так, у документальному фільмі є щось типу гепі-енду, який тривав декілька років, але вже завершився. Структура, яка створила середовище, що дає змогу уникнути відповідальності головному підозрюваному або людині, яка замовила вбивство – повернулася.
М.Т.:
Суддя не був звільнений. Боротьба продовжується. З моменту виходу фільму Аліна Жужева (поплічниця словацького олігарха Маріана Кочнера, який підозрюється у вбивстві Яна Куцака; саме вона найняла виконавців вбивства – Moviegram) була звинувачена у замовленні вбивства Яна Куцяка. Кочнер досі не обвинувачений через брак доказів. Буде апеляція до Верховного суду.
Але про що багато глядачів можуть не знати, так це те, що прем’єр-міністр (Роберт Фіцо – Moviegram), який був при владі, коли вбили Яна Куцяка, знову повернувся до влади. Він зараз прем’єр-міністр Словаччини. І це має наслідки. Він аутсайдер, який не надає військову допомогу Україні. Але я можу сказати, що демократія – це важко. Вони перемогли у голосуванні. Подивимося, що станеться.
Ми маємо далі боротися за факти та далі розповідати правду
Що ви думаєте про зростання популізму у світі? Адже це стосується не лише Словаччини, це повсюдне явище.
М.Т.:
Це сучасний глобальний феномен, не лише європейський. Дональд Трамп у США, Жаїр Больсонару у Бразилії, Аргентина вибрала людину, яка називає себе анархо-капіталістом, але насправді він популіст. Весь світ зараз переживає важкі часи. Демократія крихка, але це те, за що варто боротися. Бо що ви матимете без демократії? росію або подібні місця. Беззаконня.
Якщо ми говоримо про вбивство журналіста, то щонайменше в демократичних країнах це спричинить обвинувачення замовника. Але якщо ви подивитеся на росію, подібні місця, де не працює право, замовника там ніколи не знаходять. Це не те, де ми хочемо бути. Принаймні, я не хочу. Я живу у демократичному плюралістичному суспільстві, де є закон, а не у популістській країні, де журналістів називають ворогами народу чи навіть гірше.
Популізм – це про емоції. Розслідування на кшталт вашого – це про раціональне. Ви вірите, що раціональні аргументи, які збирають журналіст(-к)и можуть перемогти популізм?
М.Т.:
У мене немає відповіді на це запитання. Так, я вірю, що за це варто боротися. Американський професор Тімоті Снайдер каже, що кидати виклик тиранії – це важко, але воно того варте. Ви можете уважно збирати факти, перевіряти їх, але люди однаково казатимуть, що це фейки, якими б не були докази. Це уражає журналістику, але це не причина зупинятися. Ми маємо далі боротися за факти та далі розповідати правду. Тому що яка альтернатива? Її немає.
П.Х.:
Я журналістка-розслідувачка. Те, що я засвоїла протягом моєї кар’єри – не мати емоцій чи припущень щодо історій, над якими я працюю. Ця була складна. Вона була особиста. Я порушила багато правил, коли вирішила розслідувати вбивство. Тому, що це як у хірургії: якщо щось особисто зачіпає вас, ви не маєте про це писати. Я це зробила. Але я думаю, що ми проробили чудову роботу, і представили всі сторони чесно. Ми базували наше розслідування на фактах, не на емоціях. Я зіграла свою роль, але я не можу казати людям, що їм робити.
Я порушила багато правил, коли вирішила розслідувати вбивство
А що ви скажете по випадки, коли журналістські стандарти залишають сумніви та не дають відповідей? Наприклад, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, західні ЗМІ писали щось на кшталт: «Українці звинувачують росіян у підриві Каховської ГЕС, а росіяни кажуть, що це українці». Можливо, це неочевидно, але мені здається, якщо працюєш у журналістиці, міг би помітити, що 90+% російських новин – це фейк. Тож, коли ти звертаєшся до цих ресурсів, то, майже напевне це брехня.
М.Т.:
Я думав про випадок, коли звинуватили українських військових у тому, що вони ховаються чи діють там, де знаходяться цивільні. Подібні звинувачення звучали й щодо російських військових.
Це був скандал у правозахисній спільноті, коли звинуватили обидві армії. Питання: «Як ви можете вважати, що провина однакова, коли одна сторона агресор, а інша сторона обороняється?» В цьому випадку, так, я відчув, що є проблема у висвітленні у медіа. Окей, ви знайшли докази цього. Але ви не можете їх урівняти.
Я вірю, що є гарні редактори, але водночас важко, бо є багато подібних випадків, де росіяни зацікавлені. Проблема в тому, якщо західні медіа помиляться хоч раз, це рознесуть всюди й це буде доказ того, що вони брешуть, тоді як для ТАСС чи RT – це звична справа. Тому навіть одна помилка настільки критична, бо буде використана для підсилення наративу [пропаганди]. Тож, гадаю, що важливо не казати напевне, поки ти не маєш 100% доказів.
Коли на вашу думку настає момент, щоб обрати бік? Тому що у вашому фільмі насправді ви обрали бік. Ви не кажете, що: «Можливо, це не корупція. Можливо, не все так однозначно».
М.Т.:
Корупція на 100%. Гадаю, ні в кого не виникає сумнівів щодо справжності цих смс. Це не викликало питань. Але якщо говорити про провину Маріана Кочнера, за яким ми стежимо, то наприкінці його визнають невинним. Навіть Павла каже, якщо вона вірить, що він винний, то немає достатньої кількості доказів, щоби посадити його пожиттєво. Тож, думаю, я як режисер, засудив корупцію, але не засудив процес.
Вибір боку – це питання, що виникає знову і знову. Тому що кожен має бік десь у глибині душі. Якби я висвітлював повномасштабне вторгнення в Україні, так, звісно, я би обрав бік. Я вірю, що те, що росія зробила – це злочин проти людяності. Але це не вплинуло би на об’єктивність моїх текстів. Я це розділяю, деякі люди, може, ні.
А розкажіть про принципи OCCRP. Як це працює?
М.Т.:
Ідея OCCRP – це бажання залучити до співпраці журналістів/журналісток з усього світу. Наприклад, зараз правоохоронні органи ООН не хочуть співпрацювати з іранськими правоохоронними органами. Або українські правоохоронні органи, що доволі очевидно, не будуть співпрацювати з російськими правоохоронними органами. Але журналісти можуть. Є деякі російські медіа, які розслідують російські воєнні злочини в Україні.
Велика частина наших зусиль спрямована на злочини з відмивання грошей та організовану злочинність, що перетинає межі країн. Це почалося в Центральній та Східній Європі, але зараз OCCRP має представництва в Африці та Латинській Америці. Говорячи про Україну, наші партнери – це Слідство. Інфо та Kyiv Independent.
Вибір боку – це питання, що виникає знову і знову
Отже, головна ідея – це кооперація. Але я думаю, що у вас також є деякі правила, стандарти роботи. Це мене цікавило під час перегляду: які стандарти надали форму вашому фільму?
М.Т.:
Коли ми говоримо про фактчекінг, то фактчекінг надзвичайно прискіпливий. Ми маємо бути переконані, що не станемо суб’єктами судового переслідування. У нас є команда юристів. Команда юристів не лише у Словаччині, але й у США, Німеччині, Франції – вони всі перевіряли нас, щоби бути впевненими, що ми залишаємося в юридичному полі. Наприклад, деякі люди заблюрені, а деякі – ні. Більшість з цих рішень було прийнято з подачі юристів.
Або ми маємо фото з місця злочину. Ми вирішили не показувати жодні натуралістичні фото. Ми не показуємо тіла. Ми хотіли, щоби жертви залишилися людьми. Ми також отримали згоду від родин вбитого журналіста Яна Куцяка і його нареченої Мартіни Кушнірової. Вони бачили весь фільм до того, як ми закінчили, щоби переконатися, що він зроблений із дотриманням смаку й ми не зайшли занадто далеко. Отже, орієнтиром були всі ці роздуми про те, що є суспільним інтересом, а що ні, що легально, а що ні, що є хорошим смаком, а що ні.
Розкажіть ще трошки про структуру. Як ви її створили? Мені здається, що це було важке завдання – побудувати зв’язний сюжет із тих матеріалів, які були у вас на руках.
М.Т.:
Я відчуваю, що можу добре розповідати історії. Це важливо – розповідати хороші історії. Я серйозно ставлюся до цього. Цей документальний фільм має дві історії. Одна – сюжет true crime про те, хто вчинив це вбивство, як це було зроблено, розслідування. Друга – це політична еволюція Словаччини, яка почалася в 90-х і закінчилася захопленням держави.
Структурно ми мали ці дві історії, і якщо ви уважно дивитиметеся, то помітите, що ми їх чергуємо. Ми показуємо сцену злочину, а потім політичне падіння. Не так просто знайти те, про що цей фільм реально. І як тільки ви знаєте, про що ваш фільм, ви можете зрозуміти історію, яку ви розповідаєте.
Тематично це про захоплення держави та про корупцію, але мені здається, що для аудиторії це відкрите питання: «Чи здійсниться правосуддя?» І тут дві форми правосуддя: це правосуддя для вбивства і правосуддя для політичної системи.
Це важливо – розповідати хороші історії. Я серйозно ставлюся до цього
Я хотів тримати аудиторію в напрузі, щоби коли вони дивитимуться фільм, то вгадуватимуть, чи ця людина винна й чи буде засуджена, а з іншого боку дивувалися: «О боже, вся ця країна корумпована, чи будуть покарані негідники?»
Ще до початку зйомок я знав, про що буде цей фільм і що я буду запитувати у своїх героїв/героїнь. Я знав, що адвокат Яна Куцяка представлятиме докази вини Маріана Кочнера, а адвокат Кочнера буде надавати контраргументи. Це ролі, які я хотів, щоб вони зіграли. Я хотів, щоб аудиторія побачила докази з обох боків і сама вирішила.
Ви бачили серіал «Король тигрів»?
М.Т.:
Так, бачив.
Це подібна структура
М.Т.:
Я не дуже добре пам’ятаю «Король тигрів», але люди, які критикують реаліті-шоу й голлівудське кіно, не враховують, що є причина, чому ці історії працюють. Перед тим, як критикувати, хіба не цікаво, чому люди залежні від реаліті? Які інструменти змушують їх дивитися це?
Я повертаюся до Девіда Лінча, сюрреаліста, який може взяти точки напруги й обернути їх на історії. Він майстер лінійних історій і він знає напевне, що робить. Але саме тому, що він знає правила, добре розуміє драматичну структуру, він здатний зламати її й створює сюрреалістичні фільми, які чіпляють нас драматично.
Ви мали розмови з родинами загиблих. Як ви спілкувалися з родинами в жалобі, щоби не травмувати їх?
М.Т.:
Асистентка продюсера була однією з найкращих подруг Мартіни. Вона була там зі мною. Вона знала родини. Вони довіряли їй. Це надзвичайно чутлива тема. Як зробити так, щоби вони почувалися безпечно і не поверталися до травми? Я не з’являвся з камерою і не починав одразу знімати. В моєї асистентки було достатньо часу поговорити з ними.
Це спілкування було побудоване на взаємній довірі. Я пояснив, чого я хочу досягти. Вони знали, чого очікувати. Я не хотів, щоби вони переймалися. Я не хотів їх використати, навпаки, я олюднював їх. Тому, що це все, що в них залишилося: розповідати історії. Це було важко. Коли ми знімали інтерв’ю з родиною Яна, вся команда плакала. Тому, що це також наймиліші люди, яких я коли-небудь зустрічав.
Це спілкування було побудоване на взаємній довірі. Я пояснив, чого я хочу досягти
Також ви маєте один кадр, де показуєте злість матері Мартіни. Це лише один емоційний момент, але він, здається, передає всю лють родин загиблих.
М.Т.:
Цікаво, що родина Яна, його батьки відрізняються від матері Мартіни. Вона – куля вогню. Вона розлючена і після вбивства взяла на себе публічну роль. Я щасливий, що ми мали змогу зафіксувати це. Тому, що це не лише про сум. Вони прагнуть справедливості. Вони досі шукають її. Наприкінці вона говорить про те, щоб взяти кулемет і розстріляти винних. Це лють. Це безсилля, але водночас і розуміння того, що вони відчувають, поки не настане справедливість.
Матеріал створено за інформаційного партнерства з
