«Ля Палісіада» отримала ФІПРЕССІ у головному конкурсі Роттердамського кінофестивалю (Нідерланди), стала найкращим фільмом Kino Pavasaris (Литва), на Туринському кінофестивалі (Італія) і за версією Національної премії кінокритиків «Кіноколо» (Україна). Також Філіп Сотниченко визнаний найкращим режисером кінофестивалю у Сараєво (Боснія і Герцеговина) та потрапив у номінацію «Відкриття року» премії Європейський Кіноприз.
Це – дуже багато відзнак, як для дебютного фільму. Втім, мистецький погляд режисера Філіпа Сотниченка формувався вже тривалий час (зокрема, радимо познайомитися з його ранніми роботами), і «Ля Палісіада» лише стала підсумком творчих пошуків автора.
Стрічка ділиться на дві часові лінії: сьогодення розповідає про дітей Кирила (Андрій Журба) та Ільдара (Новруз Пашаєв), які виросли у класичних подільських хіпстерів, а минуле (90-ті) – про батьків, які працюють у правоохоронних органах і мають знайти винуватця вбивства полковника міліції. Якщо винний знайдеться, то вони оголосять, можливо, останній в історії Незалежності смертний вирок – офіційно смертна кара в Україні була скасована у 1996-му році після ратифікації Європейської конвенції з прав людини.
Історії героїв об’єднує не лише робота, а і невзаємне згасле кохання до вдови вбитого колеги (Валерія Олейникова). «Любовний трикутник смутку» може оживити почуття коханців, але якщо це і так, то нам покажуть лише штиль, з якого доведеться випливати роками.
Сюжет фільму декілька разів переписувався, ймовірно, щоб зробити події на екрані більш незрозумілими. А ще тут винні декілька пляшок «Закарпатського». Та, на диво, попри всі прогалини в фабулі, історія працює: це смішно, це відверто і невимушено.
Корупція у вищих інстанціях, поліцейські розбірки з мафією – створюючи розбиті 90-ті роки, Сотниченко не романтизує їх. Вони відверті та жорсткі, а ми тут залучені лише як глядачі/глядачки. Завдяки дотошним покадровим перезйомкам з реальних записів запорізької міліції, ми втрачаємо будь-яку симпатію до цього періоду. І хоч нас не перевантажують жорстокістю в сценах побоїв та розстрілу, ми можемо її відчути.
«Загублене» у процесуальних реаліях набуває драматичності фільмів улюбленця синефілів, корейського режисера Хона Сан Су («Фільм письменниці») та надає потрібного тону і сенсу. «Ля Палісіада» – це не лише темні дні минулого, а і процес деколонізації та голос постколоніального дискурсу у сьогоденні, де герої намагаються ідентифікувати себе та пізнати. Ці процеси повільні і потребують роботи кожного з показаних поколінь.
Зображена тут пострадянська Україна змушує почуватися напружено при очікуваному бажанні отримати чорно-білу мораль, як у фільмі Олега Сенцова «Носоріг», чи темно-рожеву реальність, як у стрічках «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової або «Я і Фелікс» Ірини Цілик. Філіп руйнує очікування і змішує свої 90-ті у коричнево-сірі, жовто-багряні відтінки невизначеності часу, депресії та загубленого покоління, що прожило більшу частину свого життя в кайданках срср і намагається перестворити себе з нових чи втрачених ідеалів.
Взагалі зображення у фільмі – це окрема розмова. Воно стало самобутнім візуальним рішенням. «Ля Палісіада» знімалася на камеру 96-го року (Sony DSR-PD170P, що фільмує в DVCAM). В інтерв’ю для Vogue Ukraine, Сотниченко розповідає, що технічна складова фільмів захоплює його погляд найбільше, і для нього значно важче вибрати камеру, ніж акторів/акторок.
Важливо додати, що фільм не дійшов до прокату у тому вигляді, яким я і міжнародні глядачі/глядачки бачили його на різних європейських фестивалях. Через мовний закон інколи нівечать фільми, й Філіп у своїй нездоланній химерності холодними руками вирішив затулити рота усім героям/героїням. Навмисно було створене одноголосе беземоційне озвучення у стилі піратських відеокасет, невідповідне до гри акторів/акторок, яке втілила Ніна Тараруєва, виконавиця зі стрічки режисера «Технічна перерва».
Специфічний гумор не заважає говорити про серйозне. Сотниченко просуває антиколоніальні наративи і підкреслює необхідність вкладу різних спільнот у відмову від імперських звичок та повноцінну заміну їх усвідомленим особистим та національним. Інакше, як ми бачимо на екрані, може початися деформація ґрунту, а корені старого бур’яну продовжуватимуть проростати травмуючи нове покоління уламками світу, що мав би зникнути.
Тож, чому ця жорстокість повторюється в кожному поколінні? Що відбувалося між цими часовими лініями? І яке майбутнє персонажів/персонажок фільму? Відповіді є в самій картині, лише потрібно повернутися назад в сьогоднішні часи, а потім вперед – в минуле, і «ще двічі сходити на сеанс» – як каже сам Сотниченко. І не шукати, а просто дати собі насолодитися процесом.
