Скучили за Озоном в його дещо застарілому амплуа enfant terrible? То тримайте еротичний трилер\боді-горор «Подвійний коханець», який збурив подвійний ажіотаж та величезні черги на ОМКФ, що вкотре доводить слова Фройда (його авторство стверджують принаймні пабліки з «цитатами великих») – «над світом, окрім голоду та жаги до влади, володарює секс». Хоч там що, сам Зігмунд у кіно був лише двічі, а пропозицію зняти фільм про психоаналіз відхилив, мовляв, засобами кіномови неможливо описати абстракції його вчення. Так чи так, але Озон майже 20 років без докорів сумління бавиться з ідеями фройдизму на екрані, і його нова стрічка не є винятком. Ба навіть більше: у «Подвійному коханці» режисер безсоромно вдирається до найінтимнішого місця психоаналітика – до його кабінету.
У кріслі (на кушетку Озон зазіхнути не наважився) психотерапевта опинилася молода Глое (Марина Вакт), яка страждає на психосоматичний біль у животі та дисфункціональні стосунки з матір’ю – все, як Фройд заповідав. Розібратися у хитромудрощах несвідомого Глое допомагає доктор Пауль (Жеремі Реньє, улюбленець братів Дарденн), який, попри всі правила «переносу» (пацієнту бажати доктора можна і потрібно, а навпаки – моветон), швидко губиться у своїх почуттях до нещасної героїні. Взаємини надзвичайно прискорюються, і ось вже Глое розкладає речі по шафах у новій спільній квартирі, заразом викриваючи скелети новоспеченого коханця. Попри низку марень, галюцинацій та інших принад «ненадійного оповідача», які смакує Озон, ми впевнюємось, що героїня Вакт не з’їхала з глузду (поки що). У Пауля є звабливий брат-близнюк, також психотерапевт, котрий, щоправда, не цурається зцілювати пацієнтів агресивним сексом. Що ще потрібно для заплутаного любовного трикутника? Далі переповідати сюжет – тяжкий злочин проти доброго твісту та люду, тож краще ми підготуємо вас до перегляду фільму, в якому, на жаль, не подвоюється лише хронометраж.
Феномен допельгангерів має довгу історію в міфології (Гор і Сет, Каїн і Авель), літературі (доктор Джекіл і містер Хайд) і в кінематографі, де її розпочав фільм «Празький студент» у 1913 році. Після нього вийшло ще з сотню стрічок про двійників, ми ж пригадаємо лише картину Девіда Кроненберга «Пов’язані насмерть», у якій успішні хірурги-близнюки втрачають ідентифікацію та на пару дуріють у гінекологічній клініці. Фільм Кроненберга із «Подвійним коханцем» Озона, окрім сюжету, єднає надміру «фізична» кіномова: фантомні болі у животі, картини шматків людського тіла, які Глое щодня охороняє від масних пальців відвідувачів музею, а наостанок – вступна сцена у гінекологічному кабінеті з надкрупним планом статевих органів, які у наступному кадрі трансформується в око головної героїні. Привіт, «Андалузький песе» Бунюеля! «Привіт, страху кастрації», – додав би тут Фройд, якби не був таким зашкарублим консерватором та зважився досліджувати у своїй статті «Моторошне» не тільки літературних допельгангерів, а й кінодвійників.
Та не дозволяйте велетенській піхві ввести вас в оману! В психоаналітичній традиції кастрація означає втрату очей, найголовнішого людського органу, з якими пов’язане становлення власного Я. Бачачи Іншого – пізнаю себе. Коли дитина (6-18 місяців) дивиться на себе в дзеркало, вона приписує фізичному тілу у відображенні свої внутрішні емоції та відчуття. Дитина ототожнює себе з образом, який приходить ззовні, тому ця «єдність Я» лишається назавжди ілюзорною та уявною, такою, яку необхідно підтримувати протягом усього життя. Озон нещадно експлуатує «стадію дзеркала»: за майже дві години фільму героїня Вакт проходить силу-силенну дзеркал, у яких вона наче змагається з власним образом (направду, ми всі це робимо), то боячись втратити його, то, навпаки – зустріти. Бо збіжність відображення і уявного себе викликає почуття жаху. Наймоторошніше, що може трапитися з Глое, та з людиною загалом – це зустріч з собою.
Усупереч усталеній думці, що нас лякає тільки невідоме, Фройд пише про «моторошне» як про щось добре знайоме, але колись забуте, говорячи психоаналітичною мовою – витіснене критичною інстанцією Я, що з якихось причин повертається. Суб’єкт розщеплюється, а в образ допельгангера інкорпорується усе, що суперечить критиці (заборонене), усе бажане, що не сталося через низку несприятливих зовнішніх обставин, усі пригнічені вольові рішення та інші незакриті гештальти. Тому в «Подвійному коханці» Луї – повна протилежність Пауля (за що велика дяка акторській майстерності Реньє): цей близнюк і котиків любить, і до оргазму доводить. Юнг назвав би Луї тінню, темним центром особистого несвідомого, і одне із завдань, що його ставить перед глядачем Озон, визначитися – «кому належить ця тінь».
У«Подвійному коханці» режисер не намагається експериментувати із пафосною інтонацією, як то було в нудному меланхолічному «Франці». Він радше заграє з усіма, хто волів побачити серйозний трилер з головною героїнею на межі нервового зриву від Романа Полянського, з візуальними рішеннями від Браяна де Пальми та напруженою атмосферою «Запаморочення» Альфреда Гічкока. Власне, все це добро Озон не соромиться використовувати та цитувати: Марина напрочуд схожа на Мію Ферроу з «Дитини Розмарі», екран подвоюється в найкращих традиціях де Пальми, ефект саспенсу посилюється, як заповідав Гічкок. От тільки стрічку Озон створив напрочуд несерйозною, яка замість того, аби демонізувати психосоматичні розлади, сексуалізує їх. А якщо вам здається, що після «Любові» Гаспара Ное жоден коїтус на великому екрані не зачепить, то начувайтесь. Марина Вакт та Жеремі Реньє (у подвійній порції) змусили колективно понервуватити навіть підготовлених критиків у темній залі Каннського фестивалю, що ж по перегляді може статися із менш досвідченими глядачами, годі й думати. Утім, ми тільки радіємо усім провокаціям та перверсіям Озона. Частіше б режисер отак нас мордував.
