Меню
Меню
Кожен вихід на український медіа-простір після Майдану не обходився без згадування культурного діалогу зі Cходом. Ймовірно, інтернет-користувачі запропонували всі можливі ініціативи, але по суті ділом це не закінчилося. Що таке культурний діалог і в якому форматі він має проходити? Чи потрібен він взагалі? Ці питання тривожать кожного, хто хоча б раз стикався з непорозуміннями навколо теми війни та відстоює повноцінне повернення східних територій України та Криму. Минулого року редакція вирушила слідами мандрівного кінофестивалю Lampa.doc до Запоріжжя і була приємно вражена активністю жителів містечка на Q&A. Цьогоріч географія фестивалю розширилася, тож команда вперше відвідала Лисичанськ – одне з міст Луганської області, яке було звільнено Збройними силами України від військ РФ.
фото: Оля Сатіна
відео: Саша Анкудінова
Lampa.doc намітили показати десять фільмів, двоє з яких показують в рамках дитячої програми Lampa.Teens. У кожному місті змінюється лише порядок показу фільмів. Але вже традиційно п’ятниця, субота та неділя стають кіновечорами у маленьких містечках України. Крім Запоріжжя та, власне, Лисичанська, фестиваль також відвідає Житомир, Умань, Варшаву, Червоноград і Київ. Якщо вважаєте, що одне з міст вибивається із цього ряду, маєте рацію. Варшава увійшла у список завдяки різноманітній програмі самого фестивалю. Зокрема, на показах присутнє і польське кіно. Такий підхід дозволяє ознайомити не лише із сучасною українською кінопродукцією, але й розширити глядацький кругозір на іноземний фестивальний короткий метр, який вкрай рідко досягає кінопрокату. Покази у столиці Польщі починаються о 19:30, в Умані о 20:00, а ось у решті міст перший сеанс планується на 20:30.
Покази в Лисичанську – експеримент, адже це перший фестиваль для жителів міста. У повітрі ще лишилося відчуття тривожності, та вона розчиняється зі сміхом та обговоренням показаного на екрані. На сусідній дорозі чути та видно колони з вантажними автомобілями, які перевозять військову техніку. Це все ще нагадує про те, де ми знаходимося і чому, власне, сюди приїхали. За кілька десятків кілометрів все ще триває війна, але навколо прифронтової зони люди, які хочуть жити у спокійній та мирній державі. Показувати кіно у такий неспокій хтось би міг назвати не на часі, але людське життя коротке і без війни. І у такі часи хочеться ділитися можливостями з іншими, аби цієї літньої ночі переглядати якісне кіно разом. Тим паче, що нинішні українські та польські фільми знімаються не стільки для нас, як про нас.
Команда Lampa.doc надуває великий екран і розставляє колонки на вулиці. Біля ліхтаря вже збирається натовп і глядачі займають свої місця. Так, їх не дуже багато, але у Лисичанську, як і в будь-якому іншому місті, важливий кожен глядач. На екрані показують бідкання Івано-франківських комунальників, життєві історії мешканців Берислава. Своїми емоціями з екрана діляться довічно ув’язнений Славік («ПЖ»), міністр спорту Абхазії Рафаель та документаліст з Польщі Рафал. Це і є наш культурний діалог, де через великий екран персонажі фільмів стукають до свідомості глядача, а після показу вже глядач рефлексує над побаченим. Поїздка у Лисичанськ насправді відкрила й іншу перспективу. Цей культурний діалог потрібен всім нам без винятку (заходу, півночі, півдню та центру), а не лише на сході. Lampa.doc дарує цю можливість, тому не варто її втрачати.
Стрічка Кабіча дуже добре працює як ввідне кіно мандрівного кінофестивалю. Коротка замальовка із життя працівників Королівського музею кмітливо розкриває особистості та вподобання кожного. Тадеуш Кабіч ще й знімає її з пристрастю справжнього «музейного хробака», тобто витончено і з долею здорового гумору. Від цього у голові зринають кадри з останніх фільмів Роя Андерссона, який вміє сповільнити хід історії та надати значення, здавалось би, банальним речам. Такий же прийом працює і в «Замку»: подій та персонажів багато, але основний акцент режисер робить на спільноті, яка працює у варшавському музеї. Складається враження, що кіно зняте досвідченим автором кількох повних метрів. Втім, Тадеушу Кабічу лише 25 років. Він читає семінари, ділиться власним досвідом і, на правду, знімає зріле кіно, якому позаздрили б не лише його однолітки.
Як це часто буває з українським повним метром, він спочатку народжується з короткого. Режисерка Аліса Коваленко зуміла виграти приз від TheGuardian за стрічку «Матч її життя», в якій йшлося про двадцятирічну футболістку Аліну. Після смерті матері їй доводиться доглядати за молодшими братом та сестрою, але разом з тим не забувати про матчі у жіночій лізі. Натхнення та спортивний інтерес головної героїні передався й Алісі Коваленко. Власне, цей настрій передається і з самого екрану, адже Аліна поводиться на камеру розкуто, вільно і щиро довіряє авторці фільму, щоб та розповіла про її життя. Повнометражна версія ще глибше копає під стосунки бабусі Аліни з її онукою, а також ще більше показує пустощі протагоністки з молодшими братом та сестрою. Врешті-решт таке підглядання неминуче зачепило і режисерку. На Q&A в Одесі вона розповідала, що не могла уникнути емпатичного зв’язку з Аліною і всяко підтримувала її під час зйомок. Про поради від Сергія Лозниці та втручання у знімальний процес ми розпитали у самої режисерки, яка радо відповіла на всі питання в інтерв’ю. Слідом за повним метром, який взяв приз за Найкращий європейський документальним фільм на ОМКФ, режисерка зробила і серіал про жіночий футбол для телебачення.
Після прем’єри «Вулкану» у фільма з’явилося безліч прихильників. Одними з таких ентузіастів стала команда UA:Культура, яка вирушила у Берислав на власну інспекцію людських доль і, схоже, знайшла там, що шукала. «Херсонщина на вулкані» – дуже щира трагікомедія, у якій жителі принаймні двох міст Lampa.doc (Запоріжжя та Лисичанськ) побачили дві крайнощі – трагічність та комічність. Цю кіноекскурсію Бериславом проводить Алла Василівна, яка раніше працювала у відділі інформації райради і завжди мріяла знятися у великому кіно. Якоюсь мірою автори стрічки її бажання виконали, не забуваючи і про інших жителів маленького містечка на Херсонщині. Найцінніше у документальному фільмі Васильченка та Бондарчука – витриманий баланс між темпераментом персонажів, який рівномірно розподіляє емоційні гірки для аудиторії: від засудження стилю їхнього життя до цілковитого захоплення оптимістичністю. Кожен з глядачів вибирає для симпатії та антипатії власного аватара, тому дуже доречно, що UA:Культура зважилася на експедицію і відшукала своїх героїв і антигероїв.
Ми вже писали про стрічку Надії Парфан після прем’єри в Одесі. Та в контексті Lampa.doc вона набуває нового значення, адже прем’єри у столиці поки не відбулося і мандрівний кінофестиваль – єдина можливість подивитися фільм зараз. Показ урбаністичної оповідки про Івана Васильовича та хор «Чорнобривці» на вулицях маленьких міст цілком ймовірно надасть додаткової вартості. У Лисичанську, наприклад, аудиторія досить високо оцінила народні співи. «Все-таки українська пісня добре звучить, як не крути», – промовила сусідка по ряду на показі. Глядачі так само болісно сприймають скрутне становище підприємства, як і на одеській прем’єрі. Власне, це говорить лише про те, що проблематика як така стала симптоматичною для багатьох регіонів. Разом з тим, гумор, звитяжність та оптимізм притаманний українському населенню з тією ж силою, але різним рівнем калібрування. Тому покази від Lampa.doc – свого роду перевірка реакції аудиторії у різних регіонах на трагічність та комічність зображуваного у фільмі Надії Парфан.
Документальне кіно – рідкісна можливість заглянути у приховане життя кількох людей у далеких закутках Землі. Втім, ці куточки можуть бути не такими вже і далекими, хоча і залишатися захованими для людського ока. Стрічка Ксенії Кравцової оповідає саме про такий куточок. Це в’язниця у Житомирі і головними героями стали Славік, який отримав довічне ув’язнення та його батько, який працює водієм автобуса. Обоє мають понівечений вигляд, адже навряд зможуть зустріти один одного на вулиці, але обоє не втрачають на це надії. Кравцова не вдається у суть справи Славіка, сконцентровуючи увагу на зламі стереотипів про ув’язнених, що дійшли нам від серіалів про бандитів та «ментів». Основна увага все ж таки належить людяності, якої не втрачає головний герой. Читаючи власні вірші та пісні, він мимоволі відвертає погляд зі словами «Давайте не будемо», стримуючи сльози. У таких епізодах «ПЖ» досягає дієвого ефекту співучасті глядача з побаченим на екрані. Не перетворюючись на соціальне кіно, фільм демонструє людську гідність там, де її навряд чи хтось чекає побачити. Тому така документалістика вже є не просто можливістю зазирнути у той світ, але і успішною спробою почути тих, хто навіки захований за ґратами.
У закинутому прообразі будинку культури Сухумі (Абхазія) діти та дорослі співають народні пісні. Співають із сумом та невпевненістю у голосі. У цьому напівзруйнованому раю живуть Рафаель, який влаштувався міністром спорту, та Наташа, яка закинула кар’єру співачки. Камера польських документалістів на березі моря вловлює їхнє кохання та розпад стосунків на маленькі атоми розчарувань. Наташу не сприймають у цій країні за свою, а Рафаель досі має амбіції щодо імені Абхазії на геополітичній карті. Такий собі абхазький «Ла Ла Ленд», коли кар’єрні плани змінило кохання та дитина. Нєвєра та Росоловський зробили рішучий крок, щоб простежити відносини між жінкою та чоловіком і навіть дійти потрібних висновків, отримавши не хепі-енд, але задовільний фінал для всіх персонажів. Режисери вміло римують цей досвід із спустошеними вулицями Сухумі, густо забудованими будинками, які відчули на собі біль війни. Це понівечене тіло міста проросло крізь Рафаеля та Наташу, але не дісталося їхніх сердець.
Відвертий фестивальний хіт Павла Лозинського здобув головну нагороду на 56-ому Краківському кінофестивалі. І, на правду, це трапилося цілком заслужено, адже ця стрічка схожа на матрьошку. Вона невидимою лінією ділиться на три акти і розгортається у кімнаті з психотерапевтом, матір’ю та донькою, які вирішують справи між собою. Вони зустрічаються знову і знову, переживаючи власні спогади про дитинство та ситуації, що збудували між ними емоційну прірву. Дистанція змусила обох визнати свою поразку і прийти до психотерапевта. Чому ж тоді це кіно матрьошка? Насправді воно перевертає уявлення глядача на 180 градусів з появою останнього титру, перетворюючи документальне кіно на цікавий експеримент, який ми все-таки збережемо у таємниці. Чи спрацює цей фокус з вами – перевірте на Lampa.doc та обов’язково поділіться своїми емоціями з організаторами фестивалю.
Уявіть кіно про свою бабусю? Як гадаєте, чи вийшла б з того комедія? Молодий документаліст Рафал Лисак теж дійшов такої думки і зняв стрічку про свою 80-літню бабусю-вірянку Терезу. Та замість зворушливих зустрічей на ґанку, традиційних пиріжків та сліз на прощання «Безумовна любов» говорить про конфлікт двох поколінь, який однак мусить пом’якшуватися. Рафал зізнається бабусі у тому, що він – гей та знайомить зі своїм бойфрендом. Тереза зі своїм букетом хвороб ледве стримує розпач та гнів, але намагається віднайти у собі сили, щоб змиритися із сексуальною орієнтацією онука. Приз глядацьких симпатій на цьогорічному кінофестивалі «Молодість» говорить сам за себе – варто дивитися. Стрічка Лисака у розважливому тоні огортає історію непорозуміння між онуком та його бабусею. Та чи зможуть вони відновити свої щирі діалоги про любов одне до одного – стане зрозуміло наприкінці.
Ми знаємо про Люм’єрів не так вже і багато. Двоє братів, власне, започаткували документальний кінематограф, показавши своє «Прибуття потяга на колію Ла-Сьота» враженим глядачам. Цей показ сколихнув мистецький світ і з цього часу глядачі женуться за враженнями. Документальний фільм про Люм’єрів можливо і не такий динамічний, як їхнє перше творіння, але точно інформативний. Саме тому Lampa.doc показує його у секції Lampa.teens, що підходять для глядачів будь-якого віку. Його показують у суботу одночасно з дорослою програмою. Коментує стрічку Тьєрі Фремо (на жаль, не наживо) – один з найбільших шанувальників режисерів. Звісно, він вже багато років ще й обіймає посаду директора Каннського кінофестивалю, але перед кіно всі рівні. І стрічка про Люм’єрів легко це доводить.
Письменник Сіріл Діон та акторка Мелані Лоран (Шошанна у «Безславних виродках») вирушають у експедицію. Їхня мета має просвітницький характер – зрозуміти, чи залишиться людство у живих до 2100 року, якщо продовжить досі борсатися у нинішньому консюмеризмі. Результат вийшов відмінним завдяки широкій географії мандрів: Данія, Франція, Фінляндія, Бельгія, Індія, Великобританія, США, Ісландія, Швейцарія та Швеція. Охопивши своїм оком мало не весь світ, ці двоє детально розбираються з економікою та енергетикою, сільським господарством та освітою тощо. Ця подорож приголомшує і своїм професійним підходом, адже Лоран та Діон не намагаються віднайти відповіді для себе. Вони розуміють важливість камери, яка своїм об’єктивом іноді говорить більше, ніж слова експертів та фахівців різноманітних галузей.
Запоріжжя
Лисичанськ
Кропивницький
Житомир
Умань
Варшава
Червоноград
Київ
Проєкт здійснюється за підтримки Українського культурного фонду та Державного агентства з питань кіно.
Розмова з режисеркою фільму «Лелеки завжди повертаються додому»
Все, що треба знати про Академію кінематографічних мистецтв і наук та кіноакадеміків
Великий та фаховий прогноз
