Любов – це творити та боротися за історії
«Скотт Пілігрім проти світу»
Днями виповнюється 9 років з моменту зйомок мого найулюбленішого фільму – «Скотт Пілігрім проти світу». Стрічка про боротьбу проти сімох колишніх дівчини, з якою хоче зустрічатися головний герой, відразу полюбилася мені своєю химерністю. Монтажні склейки виконані у цьому фільмі так, наче це працює мій мозок, а музика та персонажі стали для мене родичами, яких запрошуєш на свята. Я збирав чорно-білі та кольорові видання коміксу Браяна Лі О’Мейлі, за якими знятий фільм, постійно влаштовував покази своїм друзям. Чорт забирай, колись я навіть закохався у дівчину, яка так само ніжно полюбила цей фільм, як і я. Чому ж я так полюбив це кіно?
Режисер Едгар Райт має якусь мало не наркотичну залежність від історій. Вони – це те, що тримає людей вкупі: історії розповідають на побаченнях, на днях народження, навіть на похоронах. Любити історії означає любити саме життя. І якщо Скотт Пілігрім знайшов свою Рамону, щоб розділити з нею свою історію, то в якийсь момент можна знайти людину, яка захоче розділити твою. У цьому контексті моя любов до історій має якусь непомірну силу і, можливо, пояснює захоплення кінематографом, адже тут вони ніколи не закінчуються. Головне пам’ятати, що варто творити власну історію і отримувати задоволення від процесу, а не результату. Інакше в чому тоді сенс любові?
You Don’t Know What Love Is (You Just Do As You’re Told)
Romeo+Juliet
Цей фільм, як і всі театралізовані фільми Лурмана – моє guilty pleasure. Вперше я подивився його у 14, якраз у вікові шекспірівської Джульєтти, і не мав жодного уявлення про те, що таке «любов». Минуло 11 років, слова набули нових значень, а я досі не знаю, що таке «любов» і лише роблю як мені кажуть (як у пісні The White Stripes).
Ніхто у фільмі теж зеленого уявлення про кохання не має – ні Баз Лурман, ні Ді Капріо, ні Клер Дейнс, й усі (а особливо Вільям Трясиспис) від цього страждають. Попри все, саундтрек вийшов шикарним, і «Ромео+Джульєтта» через це виділився із ряду екранізацій категорії «Б».
Так от, у 14 років я подумав: «Що таке любов, якщо через неї плаче Ді Капріо?». І у мене досі немає відповідей. Я просто роблю як скажуть. Нещодавно перевіряв – схема працює.
Любов – це втрата себе в iншiй людині
«Порочний незайманий»
Фiльм «Порочний незайманий» режисера Артуро Рiпштейна 2002 року – це екранізація оповідання Макса Ауба. Це кіно не стільки про секс і девіантні відносини між першорядною повією і сором’язливим офіціантом, скільки про той бурхливий час, в якому живуть герої картини. Формально, звичайно, стрічка Ріпштейна це така собі класична мелодрама на історичних дріжджах, сповнена еротизму і садомазохізму в крайньому ступені. У ньому досить нехитро протиставляються нарочито слабкий і безвольний Начо та вульгарна і розбещена Лола. Та стрічку видають описувані події – 40-ві роки, коли Мексика вирувала в революційному, експортованому з СРСР угарі, а рух кровавого колеса почався з вбивства там же Льва Троцького Меркадером.
Проте режисер досить хитро маскує основний масив реальних історичних подій; його герої – це вихоплені з тимчасових петель архетипи мінливого історичного ландшафту, ті, хто приходять надовго і ті, кому припала безславна роль статистів. Але Ріпштейн придивляється в першу чергу до цих статистiв історії. Як офіціант Начо, який через свою одвічну рабську сутність дрібного чоловічка не зумів не те що отримати жінку, але навіть утримати її хоча б годину (не просто в лiжку, а у житті). А хто ж вона насправді? Психопатка, маніячка, актриса, повія, коханка, хтось недоступний та насправді незалежний у своїх діях – в Лолі зібрані всі іпостасі жіночої натури, але за Ріпштейном вона і діва-революція, що штовхає на шлях анархії свого коханого, трактуючи любов як повне і беззаперечне підпорядкування, придушення. На противагу державному терору у «Порочному незайманому» йде терор чуттєвий.
«До сходу сонця», «Перед заходом сонця», «Перед опівніччю» – три періоди кохання
Двом закоханим ніколи достаменно не відомо, що чекає на їхні почуття крізь роки. Закохуючись, ти втрачаєш власного реаліста, і стаєш суцільним романтиком. Здається, що любов житиме вічно. Та що, коли в неї з’являються перші зморшки?
Режисерові трилогії «До сходу сонця», «Перед заходом сонця», та «Перед опівніччю» Річарду Лінклейтеру захотілося показати, як розвивається почуття любові насправді, які періоди воно переживає, та у що виливається з роками. В 1995 році він звів американця Джесі та француженку Селін у подорожі Європою, коли їм обом було по 23 роки. Їхній схід сонця розпочався у Відні, де незнайомці провели одну лише ніч, за яку пізнали, що таке любов. Відкритий фінал не дав зрозуміти, чи зустрінуться ці двоє коли-небудь знову. Та через 9 років Лінклейтер знімає ще одну історію про Джесі та Селін, де їхнє кохання, вже не таке мрійливе та окрилене, переживає захід сонця. Ще за 9 років з’явиться третя частина історії, в якій закохані переживатимуть північ життя одного-на-двох.
Ця історія повністю наближена до реальності. Ніби під збільшуваним склом можна побачити, які метаморфози переживає кохання за десятки років. Та слід обережно дивитися ці фільми, якщо ти закоханий саме зараз, адже вони ненароком можуть стати спойлером до твоєї історії кохання.
Любов – це розуміти без слів
«Форма води»
Важко уявити когось, хто не хотів би почути на свою адресу слова любові. А як бути з тими, хто сам ніколи не зможе вимовити ці слова? Як, до прикладу, німа прибиральниця – головна героїня стрічки Гільєрмо Дель Торро, фаворита цьогорічного Венеційського кінофестивалю. Приязна і лагідна, з власними принципами – навіть попри такий набір рис Ельза виглядає відлюдьком. Та вона володіє красивим і дивним даром – вмінням бачити за формою зміст і любити без слів. Навіть (особливо!) чудовисько, яке так самоне здатне розмовляти.
Це казка, але, на відміну від звичних сюжетів, монстр не перетвориться на принца після поцілунку, та й в Ельзи не з’явиться хрещеної, що вмить вирішить її проблеми гарною сукнею та дорогою автівкою. Та цього й не потрібно. Любов у «Формі води» – це чиста форма прийняття себе та іншого, або точніше – себе в іншому, коли справжнім себе бачиш не у дзеркалах, й навіть не у відображенні поверхні води – а в очах іншого.
Фільм «Форма води» нагадує, що любов може набувати найрізноманітніших форм, та найчесніша – це всеосяжна; заповнення собою усього простору, не зважаючи, пристосований він до цього, чи не дуже.
