Ті, хто звинувачував Маліка у відсутності чіткої історії після виходу «Дерева життя», «До дива» або ж «Лицаря кубків», й уявити не могли, про що говорять. «Отож, ви не любите динозаврів, потік свідомості та пафос? Окей, приготуйтесь: зараз буде боляче!» – певне, зловтішно думав режисер, завершуючи роботу над «Мандрівкою часу». Звісно, це іронія, але не без підґрунтя.
Є декілька речей, які необхідно знати для адекватного перегляду нової стрічки одного з найбільших візіонерів сучасності. Малік вважає цю роботу своїм magnum opus (хоча прихильники «Тонкої червоної лінії» з ним не погодяться), стверджує, що почав працювати над фільмом ще сорок років назад, а частина відзнятого для однієї з ранніх версій матеріалу дісталася у спадок «Дереву життя». Останній факт особливо стане у пригоді, якщо глухе роздратування від нав’язливого відчуття дежавю стане нестерпним.
Втім, у «Мандрівки часу» є вагоміша проблема: в царині нон-фікшну славетна трансцендентальність ігрових фільмів Маліка спрацьовує значно гірше, внаслідок чого маємо три відокремлених лейтмотиви. Одним із них стає, власне, та сама подорож часу, в комплекті до якої йдуть вражаючі космічні сцени, динозаври, що скидаються на витончене кепкування після нищівної критики «Дерева життя» через опальних ящерів, первісні люди та інший фансервіс. Другий – епізоди сучасності, котрі здебільшого транслюють занепокоєння суспільством і навколишнім світом. Третій же – голос Кейт Бланшетт, який влаштовує закадровий екскурс Маліковим твором (у коротшій версії для IMAX її замінить Бред Пітт, а в українській локалізації – Саша Кольцова). Я обіцяв проблему, пам’ятаєте? Ось і вона: ці складові аж ніяк не поєднані між собою драматургійно.
Звісно, хто шукає – той завжди знайде, і неважко припустити, що після прем’єри серед прихильників точитиметься кривава різанина через традиційне яблуко розбрату «що-ж-хотів-сказати-автор». Та скидається на те, що автор тут фактично не долучався до формування концепту, тому на виході «Мандрівка часу» виглядає лиш набором красивих, проникливих і переконливих кадрів. Але без спільного знаменника вони чимало втрачають. Пригадайте хоча б «Сіль Землі» Віма Вендерса і уявіть, що фотознімки, які становлять основу фільму, більш не поєднані історією їх автора, Себастьяна Сальгадо. Зовсім інший ефект, еге ж? І не сказати б, що сильніший.
Здається, що Малік-візіонер в рамках власної картини змагається із куди слабшим Маліком-прихильником наративу. Авжеж, перший перемагає: роботи режисера завжди були більше про репрезентацію відчуття, аніж про оповідання історій. Тож голос Бланшетт\Пітта\Кольцової неприкаяною душею тиняється закадровим простором, вводячи аудиторію в самототожній транс без усілякої мети. В результаті не тільки два Маліки воюють між собою за «Мандрівку часу» – глядацьке око також йде проти розуму. Як і у випадку з «Деревом життя», відповідальним за спецефекти були Ден Гласс і Дуглас Трамбалл, уславлений роботою над «2001: Космічна одіссея». Та аби бути Кубриком, філософських кадрів недостатньо, і якщо модерністські історії надавали гіперестетизму Маліка міцну (хоча й подекуди неочевидну) основу, то «Мандрівка часу» такої позбавлена. Що ж, фанам доведеться зачекати на «Пісню за піснею», яку режисер нещодавно представив на фестивалі SXSW, ніби вирішивши надолужити давній період тривалого мовчання. Ті ж, хто перш за все прагне візуальної досконалості й, можливо, невеличкого guilty pleasure-бонусу в подобі динозаврів, вдосталь тішитимуться вже цього разу.
