«Те, що ти не показуєш, настільки ж важливо, як і те, що показуєш» – цю фразу режисер Панос Косматос десь вичитав, і вона стала основою для його показової фільмографії. У 2010 році вийшов його дебютний абстрактний горор із домішками сай-фаю «Поза чорною веселкою», який відразу почали активно обговорювати користувачі мережі. Для порівнянь із чимось було мало фільмів, для оригінальності не вистачало чіткого висловлювання. «Поза чорною веселкою» здавався більше «тим, що не показуєш» для Косматоса, і наступна стрічка вийшла лише через вісім років, але одразу і на Каннському кінофестивалі. Без овацій не обійшлося, але це, скоріше, пояснюється тим, що аудиторія фестивалю втомилася від важкого кіно і отримала бажаний Guilty pleasure. Натомість «Менді» не така проста, як здається на перший погляд. Дарма, що у головній ролі грає Ніколас Кейдж, який останніми стрічками добряче зіпсував собі репутацію. «Менді» – це стильне кіно про помсту, яке рідко використовує таку креативну оболонку.
При перегляді другої стрічки Косматоса не зайвим буде нагадати, звідки цей режисер з’явився. Його строкате прізвище може бути таким знайомим завдяки відомому батьку Джорджу Пану Косматосу, який починав свою кар’єру з фільмами «Кохана» та «Вбивство у Римі». В останньому зіграв Марчелло Мастроянні та Річард Бартон, що неабияк підняло репутацію режисера в очах Голлівуду. Зрештою, Джордж Косматос запам’ятався глядачам завдяки «Рембо 2: Перша кров» та «Кобрі» – фільмів, що зробили Сільвестра Сталлоне героєм вісімдесятих. Маленький Панос Косматос постійно подорожував із батьком різними куточками планети. Тато водив його на стрічки студії Disney. Із одного боку казкове середовище, а з іншого – тато знімає стрічки про героїв В’єтнаму. Таке життя вплинуло на світогляд Паноса. Він визнає вплив фільмографії батька на своє кіно, адже неозброєним оком видно, що музика та зовнішність його фільмів сильно резонує з творчістю режисерів вісімдесятих. За думкою Косматоса, «Менді» так і взагалі мусить асоціюватися з обкладинкою альбому у жанрі важкого металу семидесятих.
Погляд режисера на стрічки як на щось цілісне (і не обов’язково кінематографічне) будує зв’язок не лише з мистецтвом загалом, але і з поп-культурою зокрема. Показовим у цьому плані є участь Ніколаса Кейджа у проекті, який хоча і став героєм мемів, але не втрачає у «Менді» спробу показати себе з найкращої сторони. За сюжетом його дівчину Менді, з якою він мешкає у глухому лісі, забирає зграя сектантів. Вони намагаються переконати її приєднатися до їхнього угрупування, але жінка з надзвичайною харизмою відмовляє зграї у пропозиції. Звісно, за законами жанру її карають за відмову, а її хлопцю не залишається вибору, аби нагострити леза та вийти на полювання.
Головним референсом для фільму Косматос називає стрічку «Меч і чаклун», адже головні герої змагаються у фіналі на бензопилах, як на мечах, ще післясмак їхньої битви видається дещо варварським. Закривавлений Ніколас Кейдж та скажений Лайнас Роуч грають цю сцену так, що підсвідомо повертаєшся у вісімдесяті з гірким присмаком відеосалонів, коли перегляд такого кіно був напівлегальним. «Менді» і сама по собі може здаватися напівлегальною: з тривіальним сюжетом про помсту та хітовим актором у минулому Косматос ризикує впасти якщо не у жорстокий експлуатейшн, то принаймні у посереднє кіно. І тут на допомогу приходить музика.
Другий фільм Паноса Косматоса став останньою роботою Йогана Йоганнссона, який уславився роботами над «Прибуттям» та «Полонянками» Дені Вільнева. Композитор спершу подивився фільм, а вже потім працював над саунтреком, виконуючи настанови Косматоса. Результат вийшов до болю прекрасним і, по суті, саундтрек його можна слухати окремо від фільму. Музика допомагає підкреслити і без того криваве забарвлення «Менді». Важко повірити, що у 2018 році зі вступом альтів та бас-гітар обличчя Ніколаса Кейджа може так сильно відрефлексовувати власні емоції горя.
Панос Косматос не приховує всіх секретів від глядача, хоча і не показує всього жаху, який розкиданий перед розбитим персонажем Кейджа (його тут іронічно звати Ред). Косматос навіть не вдається до надмірного епатування аудиторії. Неочікувано, але «Менді» – це саморефлексія режисера, який знайшов потрібний формат, аби поділитися власним болем. Режисер говорить в інтерв’ю для Filmmakermagazine, що після смерті матері надовго замкнувся у собі і гадав, що гідно пережив втрату найріднішої людини, але зі смертю батька усвідомив, наскільки помилявся. Так, фільм може видаватися місцями смішним, але для Паноса це свого роду сповідь та найповніше вираження своїх емоцій після втрати батьків. І якщо для когось вісімдесяті – це доба маскулінних боєвиків та експлуатаційних фільмів, то для Паноса – це саме життя, з якого сміються одні глядачі і плачуть інші.
