У новому фільмі Олів’є Ассаяса «Подвійні життя» один з героїв прикидається, що дивився «Білу стрічку» Міхаеля Ганеке. Його, звісно ж, викривають, коли запитують про сюжет. Втім, переповідати сюжети фільмів австрійця – не найкраща вправа у світі. Протагоніст «Любові» навіть зронив з цього приводу фразу: «Я не пам’ятаю фільм, але пам’ятаю враження від нього». Власне, враження після кожної стрічки Ганеке міцно закарбовуються у підкірку головного мозку і дійсно залишаються там надовго. Його передостанній фільм «Любов» змагався за «Оскар» відразу за найкращий фільм та за найкращий фільм іноземною мовою. Еммануель Ріву номінували за найкращу роль в одній категорії з наймолодшою Куавенжане Волліс, яка зіграла у «Звірах дикого півдня». А врешті-решт виграла Дженніфер Лоуренс. Ось така собі зла іронія над стрічкою режисера, який часто висміює залежність від гаджетів та поп-культуру.
Міхаель Ганеке – той режисер, якого заведено ставити в один ряд з іншими світовими класиками, що перевертають душу з боку на бік. На щастя, таких ще трохи залишилось, як то Ларс фон Трієр, Гаспар Ное та Ніколас Віндінґ Рефн. Однак Ганеке – не естет на відміну від згаданих режисерів. Навчання у Віденському університеті надало йому базу з психології, філософії та театру, якими він оперує й досі. Його стрічки завжди спрямовуються до простоти, тому Аббас Кіаростамі неодноразово згадується австрійцем, як улюблений режисер. Враховуючи всі інструменти впливу на глядача, Ганеке міг би стати «важким» режисером, зовсім не глядацьким, але саме простота висловлення дозволила йому вийти за рамки будь-яких нагород на фестивалях прямою дорогою до глядача.
Дві «Золотих пальмових гілки», Гран-прі та приз за режисуру у Каннах допомогли австрійцю стати знаним улюбленцем кінокритиків, які на кожному показі Ганеке чекають відкриття від майстра. І навіть якщо стрічка не містить шокових пертурбацій, режисер користується наративом, аби вразити свою аудиторію. Так, у 2017 році він здивував всіх зв’язком «Любові» та «Хепі-енду», в яких міститься один і той самий персонаж. Ганеке ніколи не вдавався до сиквелів чи спін-оффів, але такий крок неабияк потішив нетерплячих прихильників. Ще одним вибриком для фанатів став американський авторемейк «Кумедних ігор», де втомлені та виснажені Тім Рот та Наомі Воттс намагалися протидіяти насиллю своїх нападників. Саме за «Кумедні ігри» Міхаель Ганеке отримав своє статусне визнання, а завдяки «Любові» закріпив його.
Якщо раніше режисера цікавила природа насилля, то у «Любові» він виходить далеко за її рамки і знімає кіно про те, що робить нас людьми – кохання. Колишні звинувачення до автора фільму про нігілізм та цинізм відразу відпадають, коли Еммануель Ріва одним поглядом оповідає Жан-Луї Трентіньяну всю історію їхніх стосунків. Безумовно, кожна стрічка Ганеке – це культурна подія для кінематографа. Нехай небагатослівно та без впізнавальної візуальної естетики режисер знову і знову робить не схожий на інші фільм. Від таких ігор з очікуваннями хочеться лише взяти пульт та перемотувати кульмінаційні епізоди. Ба й сам Міхаель Ганеке не проти перемоток.
