Плетений будинок, який збудував Арі Астер

Від фатуму до абсурду

Як виявилось, не всі невротики з Нью-Йорку знімають драмеді чи комедії. У кіносвіті нині домінують кіноголіки, які надивившись у вісімдесятих і дев’яностих достатньо фільмів, вже зараз голосно кажуть своє слово. Режисер та сценарист Арі Астер завдяки двом повнометражним фільмам вже зарекомендував себе як автор оригінальних та креативних світів. Його стрічки мають тривожний присмак. Він не лякає джампскерами, надаючи перевагу тіням у темряві. Тим самим Астер викликає невпевненість у враженнях глядача: чи був у темряві чоловік, чи це лише примарилося. З творчості цього режисера легко виокремити якісь деталі та патерни, що повторюються не лише у повному метрі, але й у короткому. Тож будиночок з проєктів Арі Астера нехай і плетений (кінокритики люблять порівнювати «Сонцестояння» з фільмом «Плетена людина» – прим.ред.), та все ще містить у собі цілі поверхи та коридори гострих відчуттів.

Фундаментальний фатум

Доля для головних героїв у фільмах Арі Астера вирішена ще з появою першого титру. Це стосується, передусім, повного метра режисера, в яких легко читаються сімейні драми про стосунки, додатковим шаром яким слугують містичний трилер («Спадковість») або слешер («Сонцестояння»). Втім, Астер не грається елементами фільмів жахів до кінця. Він скоріше полюбляє перевертати досвід жаху на іншу сторону. Кожна смерть шокує, але разом з тим вона цілком зрозуміло лягає у концепцію. Якщо у родини померла відьма-бабуся, будьте певні: після її смерті виживуть тільки достойні. Якщо підлітки вирушили на відпочинок у Швецію, у живих залишиться той чи та, хто прийняв чужий досвід на себе. Астер полюбляє вішати на своїх переможців та улюбленців формальну корону з паперу чи квітів. У «Сонцестоянні» режисер навіть занадто ілюстративно показує смерть чи наступні події. У кадрі постійно з’являються малюнки на каменях закритої комуни, що передбачають сюжет наперед. Сподіваємось, що наступні стрічки Астера збережуть цю фатальність, але все ще дивуватимуть тріповими переходами від кадру до кадру та несподіваним шок-контентом.

Вітальня токсичних стосунків

«Сонцестояння» повністю будується на взаєминах між Дані та Крістіаном. Батьків Дані вбила сестра з біполярним розладом і співчуття бойфренда мало б відновити стосунки між хлопцем та дівчиною, але вони нагадують мертвонароджені спроби повернути пристрасть. Їхня поїздка у Швецію до закритої комуни робить ще гірше, вказуючи про величезну яму у комунікації та почуттях. І, на відміну від «Спадковості», «Сонцестояння» закінчується як драма про токсичні стосунки, а не як горор. Для Астера це не перший вхід у тему. У короткому метрі «Мюнхгаузен» він досліджував ставлення матері до сина, який від’їздить до коледжу. Її гіперопіка перетворюється на справжній кошмар дитини, викликаючи у глядача враження одомашненого трилера. Власне, «Спадковість» теж певною мірою була про токсичні відносини. Родина після смерті матері лише заглиблюється у свою скорботу, втрачаючи контакти із соціумом та один з одним. Їхні емоції переходять на крик і «нормальність» такій дисфункціональній родині тільки й сниться.

Маленька кімната інцесту

Останній фільм Астера гучно натякає на інцест між жителями шведської комуни. Таке маленьке згуртування людей не могло б вижити та народжувати дітей без змішування родинної крові. Прямий доказ наявності інцесту таки існує, але Астер воліє не акцентувати на ньому особливої уваги. Втім, головним коротким метром у кар’єрі режисера залишається стрічка «Щось не так з Джонсонами», що й будується на інцесті між головними героями. За сюжетом син переспав зі своїм батьком після випускного і намагається тримати цю ситуацію в секреті. Та правда рано чи пізно мусить знайти світло у цьому темному світі. І найжахливішим в усіх фільмах Астера з інцестом – це не сам факт його існування, а психологічна атака аб’юзера на свою жертву і цей тиск, який важко витримати навіть глядачу. Ймовірно, Арі Астера цікавить ця тема саме за острах викриття інцесту, адже присутність саспенсу у таких ситуаціях неминуча і режисер вміло користується своїми персонажами, щоб її відчутно передати.

Коридори скорботи

Ми любимо фільми Астера за тривожність, а не за прямі спроби налякати. «Спадковість» залишила після себе відчуття спустошеності й не останню роль у цьому зіграла Тоні Коллет. Вона майстерно передає відчуття скорботи за померлою донькою і не усвідомлює всієї природи жаху, який трапився з нею. Для «Сонцестояння» Астер повторює цей мотив. Коли у Дані помирають батьки, він візуально римує її неспокій із хуртовиною за вікном у передмісті. Навіть камера постійно хилиться додолу щоразу, коли ми бачимо персонажа у печалі. У короткометражному кіно Астер такождемонстрував відчуття скорботи у найрізноманітніших сюжетах. Та найкраще йому вдається передавати враження від самотності після втрати та усвідомлення власної ницості. Такі речі легко помітити у його стрічках «Се Ля Ві» та «Типу», які побудовані у форматі моноспектаклю. Головні герої обох фільмів переказують шматки з власного життя і приходять до невтішного висновку. Хочеться, щоб такого кіно траплялося ще більше, хоча воно і занадто вимогливе до уваги глядача. Та хіба Астер давав цьому ж глядачу спробу відпочити на власному кіно?

Закритий дах абсурду

Знову ж таки: на відміну від «Спадковості» «Сонцестояння» здається зовсім іншим кіно. У ньому є гумор, який ґрунтується переважно на абсурдності навколишнього середовища. Неможливо сміятися з кількох смертей персонажів, коли вони обставлені режисером у якійсь дикій манері стьобу над американською культурою і самого жанру слешера. Однак, Арі Астер був знаний своєю любов’ю до чорної комедії ще задовго до повнометражного дебюту. У фільмі «Голова черепахи» він оповідав історію старого детектива, який взявся за справу, але мусить її відкласти, бо в нього різко зменшується чоловіча гідність. І мова йде не лише про почуття (хоча і про нього таки теж), але й про дітородний орган. Апогею режисер досяг у пародії на рекламні ролики під назвою «ПЧТ дійсно працює». Та бодай крихта інформації про цей короткий метр нищить все враження від нього, тож залишимо його на розсуд глядачам. 

Ну і неможливо посміятися з гострої параної протагоніста у фільмі «Бо», який неначе знімався без бюджету, але з твердою вірою у довершеність прийомів кінематографу.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: