Крістофер Нолан, Пол Томас Андерсон та Квентін Тарантіно – одні з небагатьох режисерів, які за минулі роки зняли стрічки на історичну тематику, використавши широкоформатні об’єктиви. В цьому власне є сенс. Якщо хочеш показати масштаб подій на екрані, краще зняти їх так, щоб глядач мав змогу побачити кожну їхню частину. Чому ми говоримо про цих режисерів в контексті дебютного фільму актора Джони Гілла? Для стрічки «Середина дев’яностих» Гілл використав 16-мм камеру, яка робить рамки зображення настільки вузькими, що події на екрані здаються мало не підгляданням. А якість цього зображення дозволяє порівнювати картинку зі сном, а подеколи й кошмаром, від якого не можеш прокинутися. Чому Джона Гілл тоді ж показує 90-ті не крізь 36-мм формат, а робить практично, домашнє відео? Відповідь ховається у тематиці – скейт-культурі.
Для хлопця, який виріс в Лос-Анджелесі та провів тут усе своє життя, Джона Гілл справляє враження обізнаного вундеркінда, який лише нещодавно почав протоптувати собі кар’єру у серйозне кіно. Втім, цього виявилося замало, аби повноправно стати членом спільноти кінематографістів. Якщо знімаєш дебют, то мусиш розбиратися у своїй темі до самісіньких кісток. Скейт-культура у Лос-Анджелесі одна з найрозвиненіших, а може і найпоширеніших у світі. Місто вимагає від його жителів рухатися все швидше, але автомобілі можуть дозволити собі не всі. Тому скейт став свого роду не миле масовим засобом пересування, але й з часом набув культового статусу. Середина 90-х для скейту – це період розквіту поклоніння дошки на колесах, а також період спроби встати на неї з побитих колін головним героєм фільму Джони.
За сюжетом Стіві виповнилось 13 років. Його брат із зовнішністю молодого скінхеда (Лукас Хеджес) товче його за будь-якої нагоди. Мати не може дати ради хлопцям, ще й постійно водить додому чоловіків. Стіві не витримує такого натиску і знайомиться зі скейтерами. Він одним стрибком доводить, що вартує більше, ніж деякі їхні друзі. Джона Гілл не знімався у фільмі, але намагався якомога більше працювати з дітьми-акторами, які органічно вжилися у свої ролі. І в цьому, власне, відчувається робота Гілли, який усе життя присвятив акторському мистецтву. З-поміж решти у стрічці особливо виділяється Санні Сулджнік, якого рятував Колін Фаррел у «Вбивстві священного оленя».
«Середина дев’яностих» братається ще з одним фільмом – «Не хвилюйся, він далеко не піде», в якому зіграли і Джона Гілл, і Санні Сулджнік. Останній, власне, і грає маленького скейтера, який допомагає нерадивому карикатуристу вставати з інвалідного візка в одному з епізодів. Можливо, обидва фільми навіть об’єднані одним всесвітом. Втім, цього питання режисерам так поки ніхто і не поставив. Іншим помітним досягненням «Середини дев’яностих» стала відмова від будь-якої ностальгії. Так, у стрічці можна почути хіти того часу: від Моррісі до Nirvana. До того ж, головні герої грають у відеоігри 90-х. Та окрім дистанціювання від сучасного гаджетного світу, Джона Гілл малює переконливий портрет суспільства, яке застрягло у невідомості. Якщо для українців дев’яності буде часом невпевненості та соку Yupi, то за уявленням режисера американці теж пішли недалеко. Ностальгію Гілл заміняє на жорстоку реальність.
Дебют актора і справді не прогинається під дитяче кіно з дітьми у головних ролях. Чим більше Стіві знайомиться із навколишнім середовищем, тим більше воно поглинає його. Врешті-решт він починає пити, майже доходить до першого сексу (все обмежилося поцілунком) та ось-ось почне вживати наркотики. На відміну від решти coming-of-age фільмів останніх років Джона Гілл наділяє свою стрічку міцною кульмінацією, буквально пробиваючи лобове скло за допомогою підлітків, які не знають меж веселощами. Це водночас і дуже дієва метафора, і цілком зріле висловлювання-застереження. Разом із клавішним саундтреком Трента Резнора та Аттікуса Росса це кіно поступово занурює в поп-культуру, яка намальована не на фантиках, але відбита на внутрішній корі головного мозку цілого покоління. І це покоління живе лише однією фразою із фільму Роджера Кормана «Дикі янголи», яку пізніше взяли за семпл гурт Primal Scream:
«We wanna be free! We wanna be free to do what we wanna do. We wanna be free to ride. We wanna be free to ride our machines without being hassled by The Man! ... And we wanna get loaded. And we wanna have a good time. And that's what we are gonna do. We are gonna have a good time... We are gonna have a party».
