У далекому 1997 році Брюно Дюмон зняв «Життя Ісуса», яке усім сподобалося і було відзначене спеціальною згадкою у секції дебютів «Золота камера». А вже через два роки Дюмон став причиною грандіозного скандалу завдяки своєму фільму «Людяність» – і трошки завдяки Девіду Кроненбергу. Друга стрічка тоді ще невідомого режисера не тільки отримала престижний Великий приз журі, але й зібрала головні акторські відзнаки. Це при тому, що всі виконавці у стрічці були непрофесійними. Власне, тому скандал і спричинився. У чому ж справа? Картина варта тисячі слів, але радимо все ж подивитися самостійно.
От десь з того часу кожен фільм Брюно Дюмона ставав подією: згадати хоча б «Двадцять дев’ять пальм», сувору відповідь Гаспарові Ное з його «Незворотністю», чи «Фландрію» – не менш сувору і в той же час надто атракціонну як для воєнного фільму. Тепер до списку долучається і «Моя краля».
Сюжет «Кралі» майже типовий для французьких комедій. В абстрактній курортній зоні, у мальовничій затоці постійно зникають люди. Розслідування цих дивних випадків проводить поліція, але все, що вони знаходять – якісь випадкові предмети, що належали зниклим, на кшталт парасольок, гаманців тощо. Воно і зрозуміло: після того, як відпочивальників з’їли місцеві, слідів годі й шукати .
З цього все тільки починається. Поліцейські майже самоусуваються від розслідування та використовують надто неефективні методи для пошуків вбивці чи зниклих безвісти. Максимум їхніх знахідок – оголені жінки на нудистському пляжі, що навряд чи варто вважати успіхом. Тим часом, сімейка заможного середнього класу надто дивно себе поводить: дівчинка перевдягається у хлопчика, а героїня Жульєт Бінош постійно читає молитви до Діви Марії, аби благословила їх рід, та сподівається, що її близькі не будуть серед тих невдах, що зникають. Як знати.
В принципі, канібалізм – не такий вже несподіваний гість для комедії, чи, принаймні, для сатири. Час від часу екранна дійсність виявляє дещо нездорову цікавість до поїдання людей, як-от відбувається у «Свинарнику», важливому фільмі самого П’єра Паоло Пазоліні. Це – наступна після «Теореми» робота, яка була прийнята критиками не надто тепло, але стала улюбленцем самого режисера. Не дивно, адже це – чи не єдиний фільм, який він від першого до останнього кадру робив для себе, а людей там поїдав неперевершений Жан-П’єр Лео («Чотириста ударів», «Божевільний П’єро»). Дюмон явно все це підгледів, і вже не вперше посилається на цю роботу Пазоліні.
Ті щасливці, котрі бачили «Малюка Кенкена» на «Молодості», могли помітити ряд інших алюзій на італійця, а також чималу дозу самоіронії. І справа навіть не в трупах, яких ховають у коровах. У «Малюці Кенкені» Дюмон жартівливо цитує сам себе (розрізана людська вагіна з «Людяності» змінюється на коров’ячу в «Малюку»), і «Моя краля» продовжує цю лінію, але виводить посилання на новий рівень.
Головний герой, той самий, чиє ім’я винесене у назву фільму – традиційний простий святий Дюмона. Щоправда, зі знаком мінус, але все ж такий самий чарівний тихоня. Нікуди не ділися й пейзажі, яких Дюмон завжди знімав як людей (а людей, відповідно, як пейзажі). Хоч раніше ті люди були принципово непрофесійними акторами, цього разу кастинг зібрав справжніх французьких зірок – Жульєт Бінош, Валерію Бруні-Тедескі та Фабріс Лукіні. Ну і, звичайно, те саме розслідування. Без нього не обходиться ні «Людяність», ні «Малюк Кен-Кен». Новий Дюмон – сам не свій без спогадів про ранні свої фільми та псевдодетективну лінію. І без Пазоліні. Хто ж взагалі знімає без Пазоліні!
Усе разом дає на виході дивну і трохи абсурдну французьку комедію. Здається, це один із найулюбленіших жанрів місцевих – принаймні, на таке радо дають кошти. Навіть грузин Отар Іоселіані, який починав свою кар’єру ліричним соцреалізмом, повівся та зробив свій останній фільм («Зимова пісня») саме абсурдною комедією. Але то вже окрема історія. І якщо до Іоселіані у зв’язку з таким вибором можуть бути певні питання, то от до Дюмона – жодних. Здається, саме до цього фільму він і йшов усю свою кар’єру – від Ісуса до Кралі.
