Толік зустрічає на виході з метро свою сестру Аню, трохи ніяково перед камерою віддає їй 300 гривень. Наступний кадр – Толік пригощає свою племінницю Катю гарячим чаєм, але та випадково розливає його на себе. Ще трохи пізніше стає зрозуміло, що Катя називає свого дядечка татом. І на правду це відбувається не з якихось дитячих примх. Толік дійсно проводить з дівчинкою більшість часу, тому родич асимілювався у дитячій свідомості з батьком. Але і Толік не живе звичайним життям мирянина. Він грає у гурті «Людська Подоба» і малює картини, які потім показує на вишуканих виставках. З появою Каті йому доводиться балансувати між життям митця та порядного батька.
Андерграундний співак виховує не свою доньку. Здавалося, що це сюжет для сумної драми, але для режисера Вадима Ількова (і тепер для глядача) це реальність, яка не видається такою вже і зворушливою. За недовгий хронометраж перед очима проносяться і зриви, і погіршення психічного здоров’я Ані, і відчуженість Анатолія Бєлова. У цьому потоці постійної зайнятості дорослих Ільков вловлює лише Катіну безтурботність. Вона одягає на себе пакет із супермаркету, влаштовує істерики з приводу відеоігор, але разом з тим кумедно не може порахувати до десяти на пальцях двох рук. Цей контрастний душ працює, як і холодний, аби розбудити глядача від буденності головних героїв.
Найбільш хвилююча сцена пов’язана з Анею – коли вона починає говорити чи то з оператором, чи то сама з собою, а потім бачить якусь невидиму річ біля телевізора і хоче взяти її рукавичками, але боїться. У цьому моменті стінка між документальним кіно та аудиторією неначе розчиняється. Замість етичного сприйняття побаченого, цей кадр збоку запам’ятовується жахливою дійсністю, яка робить невеликий відступ від наративу, аби відповісти на питання: «Чому ж Толіку доводиться взяти виховання на себе?». До психологічної ноші Бєлова додається і фінансова, адже доводиться платити за комунальні послуги та ліки для Ані. Толік виступає неначе батьком двох дітей, але не показує жодним виглядом, що йому важко в таких обставинах.
У цій історії важливу і невидиму роль грає і сам Ільков. Ще з часів «Вальсу Алчевськ» стало зрозуміло: його методи «тихої» роботи претендують на всі українські та міжнародні нагороди. У пошуках історії – він завжди її знаходить, у пошуках мізансцен – бачить реальність у вигляді кіно. Ні у «Вальсу Алчевськ», ні у «Тато – мамин брат» Вадим Ільков не з’являється навіть у віддзеркаленнях головних героїв. Він повністю розчинився в історії і хоче, щоб глядач пішов у цю складну мандрівку разом з ним. Нехай це будуть затісні клуби, в яких виступає Анатолій Бєлов, чи слабо освітлена кухня, в якій Толік з Катею слухають музику, будь-які інтер’єри поглиблюють увагу до подій навколо.
Лякає у фільмі лише надзвичайна близькість та довіра головних героїв з автором. Це питання піднімається і між Толіком, Катею та Анею. Їхня щирість один до одного змінюється від сцени до сцени і досягає кульмінації лише в останньому епізоді. Коли Аня намагається розповісти історію Каті, яка її не бажає слухати, тим самим розриваючи будь-які зв’язки зі своєю матір’ю у рамках цього епізоду. Документалісту завжди складно знайти фінал для свого фільму і ця сцена не підсумовує і не ставить крапку. Вона занадто швидка, занадто жива і занадто хаотична (у Каті врешті-решт день народження), але вона закріплює пріоритети, розставлені ще на початку. Кіно не повертається на початок, адже тепер Аня залишилася без волосся і змушена проходити лікування вже не вдома. Це гіркий наслідок хвороби і певною мірою продовження фільму Ількова, але це вже відбудеться без камери, світла та присутності режисера на знімальному майданчику, який був і залишається життям головних героїв.
