Восени 2021 року проходить онлайн-кінофестиваль «7+7». У його рамках безкоштовно показують фільми режисерок з України та Великої Британії, а також проводять онлайн-лекції та дискусії про жінок у кінематографі.
Одну з лекцій прочитав Олександр Телюк – кінознавець та керівник кіноархіву Довженко-Центру. Олександр розповів про роль жінок у ранньому українському кіно – у часи ВУФКУ. Записали найцікавіше з виступу, а повністю його можна переглянути за посиланням.
Олександр Телюк
кінознавець та керівник кіноархіву Довженко-Центру
–
Історія кіно потребує ревізії. Зокрема, історія українського кіно вимагає нових оптик, зокрема гендерної оптики. Багато текстів, на яких базується історія кінематографу (особливо в Україні), часто не відповідає методам конструктивістської школи, яка домінує в сучасній історичній науці. Згідно з її поглядами історичні тексти розуміються не лише як фактологічні джерела, а як свідчення та елементи дискурсу свого часу. Важливими є запитання, хто писав і замовляв ці тексти, у яких ідеологічних межах вони виникали.
Саме ці запитання може ставити перед собою й актуальна історія кіно. Понад те, постструктуралістські, феміністичні, колоніальні та інші течії, які виникали в гуманітарних науках у другій половині XX століття, також досі не завжди враховуються в розгляді розвитку кіно. Це все залишає широку ниву можливостей переглянути й переозначити цю історію, виділяючи зокрема гендерний аспект як один із ключових.
Коли ми говоримо про контекст радянської України у 1920-х роках, потрібно звернутися до інструменту зі квір-кінотеорії – концепту перформативності. Його запропонувала американська філософка та гендерна теоретикиня Джудіт Батлер, чиї роботи вплинули на розвиток квір-теорії.
Джудіт Батлер
Радянські 20-ті були перформативною епохою, коли вчорашні дворяни, інтелігенти та націоналісти успішно перформативно змінювали свою класову приналежність, перетворюючися на пролетарів та пролетарок. Важливо згадати політичний контекст того часу, адже заведено вважати цей час емансипативним.
У радянський та дорадянський період було кілька акцій із прирівнення в правах чоловіків та жінок. Коли жінкам надали виборче право, це була не стільки ласка влади, а організований результат жіночого руху. Коли більшовики прийшли до влади, вони видали кілька декретів, що регулювали рівність чоловіків та жінок. Ці декрети стосувалися насамперед трудових прав і рівності доступу чоловіків та жінок до роботи й дозвілля. Однак, про жодне гендерне квотування там не йшлося, тож де-факто на перерозподіл доступу жінок до «престижних» і «технічних» професій у кіно це не дуже вплинуло.
Ці турбулентні процеси тривали недовго й до кінця 1920-х сформувався певний статус-кво, коли багато престижних професій знову займали чоловіки, а жінки могли будувати кар’єру винятково на другорядних ролях. Тільки акторська професія залишилася паритетно розподіленою між чоловіками та жінками.
Після революції почала розвиватися автономна культура в Республіках. У радянській Україні виникає ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління), організація на кшталт сучасного Держкіно, але з функціями повної державної монополії. ВУФКУ – це історія успіху українського кінематографа.
Організація розвернула автономну прогресивну політику з управління кіно, установила контакт із кіновиробниками та виробниками плівки в європейських країнах. Однак, було одне «але» – факт повного виключення жінок із процесів. На сьогодні дослідники нараховують приблизно 140 фільмів періоду існування ВУФКУ. І серед цих 140 ігрових фільмів усі режисери були чоловіками.
На ВУФКУ була тільки одна сценаристка – Марія Романівська. Вона народилася на Полтавщині в родині священника та вчительки. Марія мала вроджену інвалідність, та це не завадило їй здобути музичну освіту й піти в журналістику. Свої тексти вона писала під псевдонімом Капрічіо, що досить яскраво характеризує часи зміни ідентичності та способів підлаштування до нової соціальної реальності.
Як і багато письменників того часу, Марія Романівська зацікавилася кіно й почала працювати редакторкою на ВУФКУ, де була також єдиною жінкою в редакторському складі. Як це часто буває, у кіно, працювала не лише редакторкою, а і сценаристкою. Написала сценарій до фільму «Марічка», який можна вважати першим проявом жіночої прози в кіно. Сам фільм, на жаль, не зберігся.
Після роботи на ВУФКУ, у 1930-х роках Марія робила спробу писати дорослу прозу, зокрема фантастичні розповіді, однак сучасники не приділяли багато уваги її творчості.
Марія Романівська
Набагато частіше жінки приходили в кіно в тандемах із чоловіками. Один із прикладів – Маргарита Чардиніна-Барська, дружина піонера українського кіно Петра Чардиніна. Вона грала головні ролі в його фільмах. Після того, як Маргарита повернулася до Росії, вона стала там режисеркою, знімала дитячі фільми.
Лідія Островська, дружина Арнольда Кордюма, також грала у фільмах чоловіка, зокрема у фільмі «Джальма» – одному з небагатьох, де жінка виконувала головну роль. На відміну від Кордюма, який перестав активно знімати фільми після 1920-х років, Лідія навіть у післявоєнний час була активною режисеркою науково-популярного кіно на студії «Київнаукфільм».
Взагалі акторство було найпопулярнішим амплуа для жінок. Хоча, як зазначала у своїх дослідженнях Лора Малві, піонерка феміністської кінотеорії, у патріархальному кіно жінка зображується у двох образах: садистичному образі, коли над жінкою чинять тортури, або в образі привабливого фетиша.
Лідія Островська
Фільми ВУФКУ добре ілюструють ці два типові образи. У багатьох фільмах емоційний складник побудований на стражданні жінки, де вона розлучається зі своєю дитиною: «Право на жінку», «Ордер на арешт» тощо. Велике місце мала фетишизація, і це підігрівалося з боку преси. На той час тривала розбудова інституту зірок, яка була побудована на об’єктивізованих жіночих образах.
Ще один приклад дискримінації того часу: що жінки могли проявити себе лише в маргінальних жанрах, наприклад, дитяче кіно або культурфільм. І саме в жанрі культурфільму Ївзі Григорович вдалося стати режисеркою фільму «Жінці про жінку», без приставки «спів-» (хоча не без авторитетної чоловічої фігури лікаря Олександра Крупського, який був консультантом фільму).
«Право на жінку»
«Ордер на арешт»
В 1930 році ВУФКУ закінчив свою діяльність у контексті політичного життя, де рівень цензури та контролю набагато посилився. Уже в 1934 році Сталін оголосить жіноче питання в СРСР вирішеним і ліквідує всі жіночі відділи, які були створені ще під час революції.
Отже, якщо навіть протягом умовно емансипативних та ліберальних 1920-х гендерне питання в радянському кіно й суспільстві загалом не було вирішено, то і пізніше в тиранічних 1930-х роках ситуація зі залученням жінок у кіноіндустрію, щонайменше, не покращилася. Жінки й надалі працювали в кіно переважно акторками та технікинями, а режисерками могли виступати хіба що в науковому чи анімаційному кіно.
