На маленькій бетонній арені з трибунами мешкають номери від Одного до Десятого. Щодня в них відбувається одна й та ж рутина: за розпорядком вони їдять та бігають по черзі марафон. За ними спостерігає Нуль, підкидаючи номерам блискавки за допомогою фольги та командуючи двома охоронцями, які виставляють сітку на стадіоні під вечір. Одного дня на стадіоні з’являється дитина під номером Одинадцять. Її народження зумовлене забороненими в цьому світі стосунками між Сімкою та Четвіркою. Порушення настанов із книги «Правила», якій покроково слідують персонажі фільму, стає причиною революційних настроїв. Стрічка Олега Сенцова та Ахтема Сеітаблаєва щосекунди підкреслює ці настрої патетичними промовами головних героїв, але останній розділ у п’ятиактній структурі несподівано змінює правила гри.
Безпрецедентний у світі випадок – режисер перебуває в ув’язнені російської колонії, але все одно звідти знімає кіно. Олег Сенцов вибрав Ахтема Сеітаблаєва для реалізації власної п’єси «Номери», будучи за тисячі кілометрів від знімального майданчику. Режисери комунікували через листи, й будь-які суперечки та негаразди Ахтем Сеітаблаєв вирішував на користь Олега Сенцова, адже повністю довірився йому. У промокампанії акценту на співпрацю немає. Гасло фільму «Directed from GULAG» прозоро повідомляє, що кримський татарин на позиції другого режисера. Втім, його слід надзвичайно помітний у тому ж таки п’ятому акті, що вражає масштабом на відміну від попередніх чотирьох.
Дія розповіді жодного разу не виходить за межі стадіону, що робить стрічку схожою на театральне дійство. Так, вона взяла за основу тексти п’єси, але мала кількість монтажних склейок це лише підкреслює. До того ж, усі актори теж прийшли з театру: Ірина Мак, Віктор Жданов та Олександр Ярема. Помітно вирізняється на їхньому фоні Віктор Андрієнко. Втім, не своєю впізнаваністю, а завдяки ролі без слів. Глядачі звикли бачити його в образах веселих гульвіс («Шоу довгоносиків», «Комедійний квартет»), але в «Номерах» він грає Нуля – такого собі Великого Брата з Орвелівського «1984». Щоправда, його образ тут задля іронічності трансформаний у лінивого чоловіка за 50 у трусах та халаті. Решта акторів грають загальнолюдські архетипи революціонерів, боягузів та чиновників. Жіночі персонажки настільки застрягли в стереотипізації, що це вже скидається на мізогінію. Однак, чоловічі образи також спрощені в сюжеті – це розповсюджується на всіх. Незважаючи на патетичні діалоги, усе ж можна знайти власні риси характеру в кожному з номерів.
Тематично ж, стрічка здається достатньо поверховою. На прем’єрі в Берліні Олег Сенцов вберіг глядачів від розчарування попередженням, що це фільм-гасло. І власне, ідея антиутопічного світу, який підкоряється невідомому начальству, не нова, але пасує такому опису. До картонного стадіону важко звикнути й ще важче призвичаїтися до реплік персонажів, які жартують чисельними метафорами, виявляють почуття із шекспірівським трагізмом та незграбно рухаються під свисток Першого. Заразом, завантажуючи зміст середньостатистичної утопії в декораціях картону та пластику, у «Номерах» відчувається незрілість сценарію, якому не вистачило вдалих діалогів для того, щоби привертати увагу глядача до екрану. Не рятує ситуацію в першій половині фільму й музика Мілоша Єліча. Вона здається цирковим супроводом, що мав би наголошувати на легкості побаченого, а натомість – ще більше спрощує й без того тривіальний меседж «Номерів» про «Борітеся – поборете».
Усе змінюється в п’ятому акті, адже він перевертає задум попередніх чотирьох. Якщо раніше дія здавалася мамблкорною сумішшю комедії, мелодрами та свята в дитячому садку, то зараз це вдала історія про циклічність зла у владі. Робота композитора набуває тих самих масштабів, що й майстерно розставлені декорації. У кадрі з’являється співачка Стасік, всюди вогонь та розпечена сталь. Незрозуміло, чому з таким запалом не були відтворені попередні розділи фільму. З масштабом добре впорався Ахтем Сеітаблаєв, який здійснив кульмінацію фільму на контрасті з плакатністю головної ідеї. Після перегляду виникає бажання перечитати Рея Бредбері, який замаскував свою дистопію в текст виваженіше, ніж режисери на кіноплівку. Нехай іноді реальність підкидає прозоріші метафори, ніж ті, які ми звикли бачити в українському кіно.
