46 років тому вийшов другий американський фільм Мілоша Формана «Пролітаючи над гніздом зозулі» – екранізація однойменного роману Кена Кізі. Із бюджетом у майже чотири з половиною мільйона доларів він зібрав у світовому прокаті 163 мільйони та отримав п’ять «Оскарів»: за Найкращий фільм, актора, акторку, режисуру та адаптований сценарій. Цей п’ятиразовий рекорд у тих же номінаціях вдалося повторити лише двом фільмам: «Це сталося якось вночі» (It Happened One Night) та «Мовчання ягнят».
Втім, стрічка Мілоша Формана запам’ятовується не цими досягненнями, а історією духу свободи там, де його нібито не може бути – у психіатричній лікарні. Крім персонажів фільму, дух свободи проявили і творці «Пролітаючи над гніздом зозулі», адже їм довелося пережити зйомки у справжній психіатричній лікарні та конфлікти між акторами, оператором і режисером.
Кастинг та справжній шпиталь в Орегоні
Історію персонажа Рендла, який удавав психічну хворобу, щоб уникнути в’язниці, хотіли побачити на екрані багато продюсерів. Та придбати права вдалося Кірку Дугласу, який також планував зіграти головну роль у фільмі. Він купив права на адаптацію з надією, що та ж роль на Бродвеї допоможе йому прискорити процес виробництва. Але цього не сталося, Кірк старішав і мав дедалі менше шансів виконати роль Макмерфі в кіно.
Згодом права на екранізацію викупив його син Майкл і це зрушило проєкт із мертвого місця. Разом із музичним продюсером Солом Зенцем Дуглас-молодший шукав знімальну команду для фільму. Джека Ніколсона підказав режисер Гел Ешбі, якого розглядали на роль постановника картини. Мілош Форман запросив на роль медсестри Ретчед Луїзу Флетчер, коли побачив її акторські здібності в стрічці «Злодії, як ми» (Thieves Like Us) Роберта Олтмена. Втім, найпершим актором, якого затвердили в «Над зозулиним гніздом» став Денні ДеВіто.
Вирішальним чинником і водночас небезпечним для виробництва рішенням була зйомка в державному шпиталі Орегону, де відбувалася дія роману. Керівництво пішло назустріч кінематографістам, а директор шпиталю Дін Брукс навіть зіграв супервайзера Макмерфі. Актори мешкали в лікарні кілька тижнів, вивчаючи поведінку пацієнтів. Ніколсона та Флетчер запросили на шокову терапію о шостій ранку, від якої вони ще довго не могли оговтатися. Серед акторів та знімальної групи теж працювали пацієнти шпиталю. Майкл Дуглас ділився спогадами, що справжній підпалювач працював у артдепартаменті. Ніхто з акторів достеменно не знав, чи має їхній колега на знімальному майданчику психічний розлад.
Режисер vs оператор vs актори
Найбільше проблем у знімальної групи виникало через конфлікт режисера, оператора та акторів. Мілош Форман мало знав про пенітенціарну систему США, тому дав художникам-постановникам для ознайомлення матеріали журналу Life за 1940-ві роки про психіатричні лікарні. Перед зйомками він показував акторам стрічку Фредеріка Вайзмена «Пустощі на Тітікаті» (Titicut Follies) про Массачусетський центр Бріджвотер для «божевільних злочинців».
Продюсери переймалися тим, що чеський режисер не розуміє нюансів американської культури, і йому не вдасться правильно зобразити принаймні Вождя з книги Кізі. Додавалася ще й неприязнь акторів, які вночі репетирували в кімнаті Джека Ніколсона. Головна зірка фільму навідріз відмовилася розмовляти з режисером напряму. Для комунікації він використовував оператора Гескела Векслера.
Векслер був проміжною ланкою в конфлікті всієї знімальної групи. На той момент він зняв документальний фільм «Підземелля» (Underground) про «Синоптиків» – ліворадикальну організацію, що виступала проти війни у В’єтнамі та відповідала за вибухи в банках і державних установах США. Тому в офіси продакшену часто навідувалися агенти ФБР та запитували про Гескела Векслера. Запитання стосувалися не безпосередньої участі оператора в організації, але його знайомств із її членами. Відвідини ФБР створювали тривожну атмосферу виробництва фільму. До того ж Векслер був вельми егоцентричним у рішеннях про зйомку – не користуючися орендованими камерами та освітленням, а беручи власні.
Одного разу він сказав своєму гаферу Гері Голту, що обличчя Луїзи Флетчер здається йому пласким і щось потрібно з цим робити. Обидва стояли на відстані 20 метрів від акторки, але вона відповіла оператору: «Векслере, то тобі не подобається моє, курво, пласке обличчя?» Батьки Флетчер були глухими, тому вона вміла читати по губах. Її сильно вразило, що знімальна група обговорює її зовнішність. Врешті-решт Майкл Дуглас звільнив Векслера, мотивуючи це «креативними розбіжностями», замінивши його на Білла Батлера. Цікаво, що Батлер замінив Векслера також на попередньому проєкті – «Розмові» (The Conversation) Френсіса Форда Копполи. І вгадайте, чому? Це теж були «креативні розбіжності».
Касовий успіх та дизлайк від автора
Бюджет фільму мав бути два мільйони доларів, але зйомки затягнулися. Тому продюсер Сол Зенц, який вірив у проєкт, вклав свої гроші. Після релізу стрічка зайняла друге місце за касовими зборами за 1975 рік, а на момент виходу посіла сьому позицію у списку найкасовіших фільмів у світі. Критики писали схвальні відгуки, зокрема, Роджер Еберт, який поставив фільму максимальні чотири зірки. Американська академія номінувала стрічку в дев’яти категоріях. У номінації на оператора були й Векслер, і Батлер, хоча перший сказав, що у фільмі присутні лише одна-дві хвилин, які він не знімав. І це правда, адже Білла Батлера найняли лише на фінал знімального періоду.
Незадоволеним залишився і Кен Кізі, який розробляв початкову версію сценарію. Він хотів бачити в головній ролі Джина Гекмана, але продюсери з ним не погодилися. Автора не влаштовувало також те, що стрічка позбулася оповідача. Зрештою, він так і не бачив фільм.
Після виходу картини в кінопрокат її неодноразово включали в різні топи. Вона займає 59 місце в списку найкращих американських фільмів від BBC. Попри успіх, у долях акторів та режисера стрічка спрацювала каталізатором різних змін. Для Луїзи Флетчер це так і залишилися одна з найпомітніших ролей у кіно. Заразом, Денні ДеВіто та Крістофер Ллойд змогли прорватися в Голлівуді завдяки «Над зозулиним гніздом». П’ять «Оскарів» дали можливість знімати Мілошу Форману та зніматися Джеку Ніколсону. Кіно ж стало культовою класикою, яку показують в американських школах, університетах та українському прокаті.
