Наближається кінець Другої світової війни. Десь на сході Європи маленький хлопчик без імені залишається на самоті з бабусею, якій недовго залишилося прожити на цьому світі. Він випадково спалює будинок і змушений пройти великий шлях Європою в пошуках своїх батьків. На дорозі йому зустрічатимуться люди, які братимуть його в рабство, ґвалтуватимуть, мало не вбиватимуть, але сила духу завжди рятуватиме його.
На одній із зупинок він зустріне чоловіка, який продає співочих птахів. Намастивши фарбу на крило птаха, чоловік випускає його в повітря. За бідолашним крилатим летить зграя інших пташок, які знищують чужинця до останньої пір’їнки. Так головний герой впізнає в жертві себе – понівеченого людським злом та не зігрітого батьківською любов’ю.
Екранізація однойменного роману Єжи Косинського вартувала знімальній групі 16 місяців праці. За цей період вдалося зафільмувати дорослішання актора Петра Котлара, що неабияк допомогло збільшити емоційний наголос у його одіссеї. Продюсери вирішили прем’єрувати стрічку у Венеції, де її відібрали в конкурсну програму. На першому сеансі багато журналістів покидали залу, не дочекавчшися катарсичного фіналу. Щойно персонаж Удо Кіра ложкою витягнув своєму ворогу око, ряди венеційського кінотеатру Sala Darsena помітно порідішали.
У кожному фільмі про війну автору доводиться працювати зі зображення жорстокості. У фільмі Вацлава Марула вона набуває вражаючих масштабів, тому глядач сподівається побачити в титрах напис «Жодна тварина чи людина під час зйомок не постраждала». З перших хвилин у «Пофарбованому пташеняті» діти підпалюють тхора, далі хлопчика закопують до голови в землю, опускають у яму з лайном та вчиняють над ним сексуальне насильство.
За нестримним потоком жесті важко помітити, що на шляху безіменного героя трапляються й хороші персонажі: добрий священник (Гарві Кейтель), нацистський (Стеллан Скашгорд) та радянський солдати (Баррі Пеппер). Але їхній вклад у виживання протагоніста мінімальний, а образи – короткочасні у тривалому хронометражі на 169 хвилин.
Вацлав Марул спирається в зображенні війни на «Йди та дивись» Елема Климова та навіть запрошує актора Олексія Кравченка для підкреслення своєї прихильності до радянського фільму. Втім, це не означає прихильність до СРСР загалом. Режисер не надає перевагу жодному політичному руху у своєму кіно. В утраті моральних орієнтирів винних знайти не вдасться, бо всіх людей так чи інакше спотворила війна.
За словами режисера, чорно-білий колір стрічки додає правдивості зображуваному. Насправді брак яскравих кольорів можна трактувати і як естетизацію насилля, в чому Вацлава Марула неодноразово звинувачували після перегляду фільму. Зйомка на 35-мм плівку CinemaScope робить «Пофарбоване пташеня» стрічкою, в якій хочеться вишукувати деталі на великому екрані. І навіть шок-контент не стає на заваді тому, щоби повторно подивитися блискучу роботу художника-постановника. Чорно-біле зображення допомагає відділити забарвлення героїв. Коли хлопчик потрапляє до одного з персонажів, глядач просто не встигає ідентифікувати за кольором ймовірну загрозу. Вацлав Марул показує стійкість головного героя через ницість людей, які трапляються на його шляху. Нашаровуючи жорстокість, режисер дає волю максималізму в зображенні агресії.
Вацлав Марул апелює до універсальності цього фільму, бо історія хлопчика буде зрозуміла всім. І тут навряд вдасться вступити з ним у дискусію, адже «Пофарбоване пташеня» дійсно не здається інтелектуальним кіно. Коли мова йде про війну, воно і не має бути таким, щоби достукатися до найбільшої кількості глядачів. Насильство у фільмі – лише інструмент, щоби переконливо показати перевтілення протагоніста, з яким перевтілюється й аудиторія. Надмірність та кількість цього насильства можуть бути суперечливими. Війна – це місце, де ніж не просто потрапляє в тіло, але і прокручується в ньому з шаленим болем. І «Пофарбоване пташеня» витягує цей ніж, залишаючи рану, якій треба загоюватися, як і пам’яті про пережите у 1940-х роках.
