Американський кінокритик Пітер Дебрюж прилетів до України з Каннського кінофестивалю, щоб долучитися до журі конкурсної ЛГБТ-програми кінофестивалю «Молодість» SUNNY BUNNY. Дебрюж працює у провідному американському щотижневику Variety, його статті про кіно публікували видання Austin Chronicle, Miami Herald, Premiere, IndieWire та інші. В ексклюзивному інтерв’ю Moviegram американський кінокритик розказав про своє бачення професії, протистояння кіно й телебачення, а також торкнувся теми ЛГБТ у кінематографі
Сьогодні кожен кіноглядач може бути кінокритиком, бо всі пишуть свої відгуки у соцмережах. Наскільки за останні роки змінилася кінокритика і що її чекає у майбутньому?
Під час свого становлення як критика, я читав книжку рецензій Франсуа Трюффо «Фільми мого життя». Мені дуже сподобалась думка, що «кожен з нас критик, а тим, хто пише кінорецензії професійно пощастило, бо нам за це платять». Це правда, бо всі ті люди, які ходять на цей кінофестиваль («Молодість») мають свою точку зору, попередній досвід. Деякі з них створюють і поширюють свої думки через безліч платформ в Інтернеті. Паралельно існує багато медіакорпорацій, які обирають тих, хто висловлює свою точку зору публічно. У моїй країні, це, зазвичай, білі чоловіки. Білі гетеросексуали, хоча в США є багато критиків-геїв. І що цікаво, що всі ми чоловіки-критики, які пройшли через фільтри, сприймаємо це як привілей білих. Ми налякані цими новими медіаплатформами (Фейсбуком і т.п.), бо там люди роблять абсолютно те саме, що і ми, але безкоштовно або за менші гроші. Компроміс в тому, що з’являються нові голоси; відтепер всі можуть писати. Правда, мені здається, що не всім варто це робити.
Я трошки розчарований низькою якістю такої критики. Попри те, що зацікавлені самі знайшли шляхи для вираження власних думок, над ними не має авторитету видавця, який, на мою думку, необхідний для якісної роботи. Люди отримують інший вид відгуків – інколи безпосередньо від публіки, інколи – від медіастудій, які намагаються маніпулювати, використовувати ці думки для власної реклами тощо. І це насправді підриває статус кінокритика, коли багато людей говорять різне про один і той самий об’єкт.
Таке явище, як професійна критика, існувало десятиліттями, але воно змінилося, коли виник інтернет. Раніше у кожній сфері завжди був свій критик. Не у всіх була можливість читати «Нью-Йорк Таймс» чи «Лос-Анджелес Таймс». З появою всесвітньої мережі інформація стала доступною і з’явився вибір – послухати думку сусіда-ідіота чи найкращого з критиків онлайн. Тоді у медіасфері виникла тенденція до скорочення: потрібен був журналіст, для того, щоб писати про місцевих політиків чи спорт. Але щоб дізнатися думку про фільм уже не потрібно шукати когось з місцевих, якщо можна заплатити найвідомішому з критиків.
Таке явище, як професійна критика, існувало десятиліттями, але воно змінилося, коли виник інтернет
Кінематограф, як медіамова досі перебуває на початковій стадії розвитку, наче ми досі вигадуємо колесо
Сьогодні люди все частіше замінюють кіно досить якісними серіалами. Як ви ставитесь до серіалів і чи встигаєте їх дивитись? Чи є серіали загрозою для кіно?
В мене немає часу на телебачення і для класичного кіно. У Variety ми найбільше працюємо із новими фільмами.
Це не новий аргумент, що кіно під загрозою через телебачення, це конфлікт 50-х років. Саме тому ми маємо великий екран і 3D – це реакція Голлівуду на телебачення. Цільова аудиторія ТБ залишається вдома. Якщо 80 років тому люди майже щодня ходили в кіно, то зараз радше залишаться вдома.
Але це змінюється. З’являється більше ТБ, з’являється краще ТБ. Це все одно версія кінотеатру. Те, що цікаво у цих процесах – це гібридизація всього. Netflix – це фільми на малому екрані вдома, HBO – це серіали з великим бюджетом і високою якістю, з класними акторами, які задають високу планку. Вражає, що такі продукти оцінюються не стільки кінокритиками, а іншими критиками (музичними критиками, телекритиками – ред.).
Кінематограф, як медіамова досі перебуває на початковій стадії розвитку, наче ми досі вигадуємо колесо. Цікаво, що багато режисерів щороку приходять з новим ідеями, як можна змінити кіно. Джеймс Кемерон зняв «Аватар», де знайомий сюжет, але нові персонажі, 3D, візуальні ефекти. Це комерційний приклад, хоча, звісно, там є авангардні течії і елементи. Я вважаю, що це зміни, які дозволяють встановити межі і відокремити кінематограф від телебачення. Хоча я більше радий, ніж стурбований тим, що телебачення зміцнює свої позиції.
Що потрібно для того, щоб бути хорошим критиком – дивитися класичні фільми чи стежити за масовими серіалами?
Тут немає правильної відповіді. Коли я дивлюся останній фільм Педро Альмодовара, я бачу те, що робить цей фільм мистецьким твором – це посилання на оперу й театр, кухню й життя.
Якщо б я міг порадити критикам щось, я би порадив жити якомога більше. Вони мають цікавитися усім: світом, людьми. Вони мають закохуватися й мати розбиті серця. Чим більше різного досвіду ти маєш, то більше враженим й розлученим ти можеш бути творами кінематографа. Це одне з небагатьох тренувань, якого потребує критик, бо він має вміти трансформувати реакції у слова. Мова йде про практику писання й досвід життя.
Фільми Тарантіно створені для критиків, наче гра «знайди у тому, що бачиш, посилання на інший твір»
Я вважаю, що є столітня традиція кінематографу. І чим більше ти її знаєш, то більше ти її розумієш. Тому нові фільми, що тільки виходять, спокушають нас саме новизною. Ми, маючи певний досвід і смак, шукаємо щось відмінне від них. Те, що не повторювалося. Але тут можна зі мною посперечатися. Є прекрасні історії людського існування, які набули ритуального значення: «Зоряні війни», які були створені під впливом фільмів Куросави: «Прихована фортеця» і «Сім самураїв». Немає нічого поганого у якісному переказуванні історії. Я гадаю, що кінокритики більше орієнтовані на те, що й хто робить інакше. Тому кінокритика загалом не зацікавлена у класичному наративі й зв’язку з аудиторією.
Це, звісно, частина роботи, але й водночас бар’єр між оглядачем і аудиторією. Фільми Тарантіно створені для критиків, наче гра «знайди у тому, що бачиш, посилання на інший твір», але коли вони виходять у світ, то мають іншу реакцію. Молоде покоління, яке не бачило попередні версії цієї історії, сприймає це за щось нове. Вони закохуються у неї заново.
Я скажу, що це має зв’язок з ЛГБТ-кіно. Критики шукають певних якостей у фільмах: історії, гарної режисерської роботи, гри акторів, цікавих персонажів. Але у ЛГБТ-кіно екзистенційна проблема є ключовою: це показ історії, яка ще не була показана до цього. Цікаво порівнювати такі фільми зі студійними сагами з великим бюджетом. ЛГБТ-кіно – це події та досвід, які ми не бачимо часто. На пересічного глядача фільм справить більше враження, ніж на критика, який бачив дуже багато кіно й може не надати історії великого значення.
Є столітня традиція кінематографу. І чим більше ти її знаєш, то більше ти її розумієш
«Молодість» – один з небагатьох фестивалів, які виділяють ЛГБТ-програму із загальної. Чи сприяє це подоланню гомофобії у суспільстві? Окрема програма передбачає, що на неї прийдуть глядачі, які в принципі знають на що йдуть.
Я гадаю, що «Молодість» десь посередині, бо цей сегмент на фестивалі відокремлюється від інших. Завжди є включення цих фільмів у загальну програму будь-якого кінофестивалю. Але суть у тому, що коли подивитися на Берлінале, то вони мають багато ЛГБТ-фільмів на фестивалі й вони дають «Тедді» найкращому. Каннський кінофестиваль має кілька ЛГБТ-фільмів, 19 цьогоріч. І зі ста фільмів 19 – це багато.
Вони не мають цього гетто. «Молодість» перебуває у кращій позиції, ніж повністю квір-фестивалі, де всі фільми про геїв, вся аудиторія – ЛГБТ-спільнота. І відвідувачі старшого віку, бо молодші можуть знайти ці фільми самостійно. Але це й не та ситуація, коли такі фільми є рівноправною частиною кінофестивалю. Мені це нагадує таку американську реальність, коли хтось обирає не дуже представлену категорію людей та висвітлює їх. Мені подобається модель, яку я бачу тут, але хотілося б бачити рух у ту систему координат, де ці фільми поєднуються з рештою гармонійно.
Я б сказав, що в Україні гомосексуальність та її прийняття ще дуже молоді. Тому «Sunny Bunny» робиться найперше для того, щоб нагадати: ми шануємо й поважаємо буття ЛГБТ-спільноти й ми нагадуємо, що вона існує. Якщо вам цікаво, то ви можете прийти й подивитися, а коли ні – проігнорувати. Попри це гомофобія відчувається тут значно більше, ніж у моїй рідній країні (США). Тому є щось у «Sunny Bunny», що мені здається чимось дуже важливим. Наявність специфічних ЛГБТ-фестивалів згуртовує навколо відповідну аудиторію. Саме тому мені некомфортно у гей-барах, бо я не п’ю й не шукаю сексу зазвичай. Замість цього на фестивалі збираються люди, які люблять кіно, які є геями або просто відкриті до таких історій. І це зводить нас разом, що я вважаю нашим спільним культурним досвідом.
У ЛГБТ-кіно екзистенційна проблема є ключовою: це показ історії, яка ще не була показана до цього
Які є тенденції у світовому ЛГБТ-кіно? Про що зараз найбільше знімають режисери? Бо у США вдалося досягти певної рівності, хоча це й не абсолют. Чи виділяється чимось ЛГБТ-кіно в Америці наразі?
Відбулася велика зміна за останні 15-20 років. До цього було дуже мало фільмів, що висвітлювали цю тему: про камінг-аут, про складність визначення романтичних стосунків, які заперечувалися гетеронормальним суспільством, ну й, звісно, СНІД-досвід. Таке кіно завжди було маргінальним, робилося з великими зусиллями й маленьким бюджетом.
Але потім з’явилися гей-персонажі, інтегровані у негей-історії: найкращий друг-гей на телебаченні тощо. Це стало видимим в інших фільмах. Інколи були такі фільми як «Філадельфія» з Томом Генксом – мейнстрімний продукт. Але я думаю, що головною стала ідея того, що будь-який персонаж фільму може бути геєм, так само, як і кожен у реальному житті може бути геєм. І це стало прийматися кінотворцями. Тут і сталися зміни. У фільмі, який я дивився нещодавно, «Земля під моїми ногами», головним персонажем є лесбійка. І це найбільш дивовижна річ для мене. Коли мене запитати особисто, як я себе визначаю, я не знаю, чи слово «гей» буде у топ-п’ять. Я кінолюб, одержимий полуницями (це, мабуть, те, що є від гея), письменник, чоловік. Я гадаю, що багато з нас проживають життя з ідеєю, що так, ми квір, але це не лише те, ким ми є. Історія, яку я бачив у кіно – це тільки частина чийогось досвіду.
Назвіть свої 10 улюблених фільмів
У всіх нас день від дня цей список змінюється. І цей список сповнений контроверсійних виборів: від «Сало» Пазоліні й «Перформанса» Ніколаса Роуга. Ці фільми, на мою думку, дуже провокативні й змінюють кіно, але не мої найулюбленіші. Фільми, які мої улюблені на всі часи це: «Фарго» братів Коен, «Сім самураїв» Куросави, «Самурай» Жан-П’єра Мельвілля. Люблю цей фільм з Аленом Делоном. Це класний гангстерський фільм із Франції. «Червоний» з трилогії Кишльовського, я думаю, що він (режисер) великий гуманіст у кінематографі, «Мій сусід Тоторо» – фільм-аніме, який я люблю з дитинства, але про який ви, можливо, не чули. «Принцеса-наречена» – казка, але важлива для мого покоління. І це смішне кіно, бо це в прямому значенні найкрасивіші чоловік і жінка у фільмі, і я вже кілька років по тому зрозумів, що був закоханий в них обох: я думав, що яка ж вона гарна принцеса, але також мені сподобався пірат.
Я вважаю, що це трагедія те, що трапилася з кіно з появою звуку
«Сало», яке є фільмом-викликом. Для мене Пазоліні – дивовижний режисер. Світ кіно йому здається неприродним, бо як поет він конструює історію над фільмом, але «Сало» є його кульмінацією й водночас найбільш контроверсійним фільмом, який важко дивитися.
Але це є алегорія, тому її не можна сприймати буквально. І це є показником того, наскільки далеко може зайти митець, показуючи протистояння злу у суспільстві. Мені подобається німе кіно: «Світанок» Мурнау. Я вважаю, що це трагедія те, що трапилася з кіно з появою звуку. Тому що митці німого кіно й Дзига Вертов тут, в Україні, робили щось настільки авангардне з мовою кіно, монтажем, те, як наші мізки здатні поєднати разом значення з картинок. І коли з’явився звук – кіно зробило крок назад. Також з німого кіно люблю «Подорож до Місяця» Мельєса, якого я вважаю чарівником, який знав, що кіно працює як магія: ілюзія, фантазія. І з цього видно, як кіно розійшлося двома шляхами: одне у фентезі й феєрію, а інший шлях вів до максимальної реалістичності. І він стоїть у витоків шляху фантазії. Також це «Дерево життя» Маліка, мабуть, дуже сміливий шедевр цього століття й водночас складний фільм. Для мене цей фільм є особистим й глибоким, й використовує мову кіно абсолютно по-новому. «Перформанс» Ніколаса Роуга. Це просто божевілля. Це один з фільмів, які з’явилися 40 років тому, і які ти можеш дивитися зараз, і вони так само радикальні зараз, як були колись.
