«Підірвати Гітлера» приділяє самому Адольфові хвилини три, про що й свідчить оригінальна назва фільму – «Ельзер». Гіршбігель наче об’єднує свої дослідження природи тоталітаризму в концептуальну трилогію зі спільною парадигмою. В «Експерименті» режисер демонструє, як легко підхопити вірус репресивної влади, у «Бункері» знайомить із лідером уражених тим вірусом, а у «Підірвати Гітлера» оповідає про людину, що виробила стійкий імунітет. Гітлер тут – лише уособлення суспільної девіації, тож і сам Ельзер до кінця не вірить, що смерть хай навіть усієї нацистської верхівки зупинить неминучу війну, та все ж не бачить моральнісної альтернативи, і препарації його патріотично-гуманістичного радикалізму присвячується левова частка стрічки.
Олівер Гіршбігель, вочевидь, найефективнішим зростанням вважає навчання на власних помилках. До виходу «Підірвати Гітлера» його найкращими роботами залишалися ранні «Експеримент» (2000) і «Бункер» (2004), після яких режисер встиг помандрувати найрізноманітнішими жанрами: біографічними драмами («Діана», 2013) і навіть фантастичними трилерами («Вторгнення», 2007). Саме ці вилазки на чужу територію наче методом від супротивного демонструють, наскільки рідною стала для Гіршбігеля тематика деформації світосприйняття внаслідок тоталітарного тиску. У «Підірвати Гітлера» формальним приводом для цього стає невдалий замах на вождя нацистів, який режисер використовує наче відправну точку, мало того – репрезентує як подію, що у свідомості аудиторії набуває рис куди глобальніших за реальні.
Та практика світового кінематографа нагадує: фюрер з’являється на екрані не лише заради таких витончених драматургійних конструкцій. Нещодавно Moviegram публікував матеріал про саркастичну комедію «Він знову тут», де головним героєм стає Гітлер, що відродився до життя і негайно став медіа-зіркою – тепер настав час прослідкувати екранні інкарнації нацистського лідера докладніше.
Операція «Валькірія» (2008)
Гітлер на екрані: майже не з’являється
Фюреру загрожують: Клаус фон Штауффенберг та його однодумці
Голлівудський ремейк німецької біографічної драми «Штауффенберг» зняв Браян Сінгер, що якимось дивом зміг відірватися від нескінченних «Людей Ікс». Сюжетна канва «Валькірії» дещо схожа на «Підірвати Гітлера», от тільки замах на Гітлера відбувається у 1944-му і здійснює його не самотній тесля, а група офіцерів вермахту. Полковника Штауффенберга грає Том Круз, якого в цій ролі спочатку зненавиділи всі, включно із нащадками героя Спротиву, але потім подивилися фільм і якось вже змирилися. Драматургійною основою «Підірвати Гітлера» стає вперта мужність головного героя на допитах, «Валькірія» ж вирішена як політичний трилер, кульмінацією якої очікувано стає невдалий замах, але в цілому фільм вийшов куди гіднішим, аніж міг би бути.
Безславні виродки (2009)
Гітлер на екрані: епізодично
Фюреру загрожують: мстива Шошанна Дрейфус, Жид-Ведмідь і фантазія Тарантіно
У «Виродках» Квентін Тарантіно неочікувано звертається до альтернативної історії: його фюрер таки гине у 1944-му, але не від рук полковника Штауффенберга, а під кулями месника на прізвисько Жид-Ведмідь. Власне, Тарантінівський Гітлер – скоріш карикатурний символ, аніж реальний персонаж, тому й розправа над ним виглядає історичним ревізіонізмом методами кіномистецтва, майже всемогутнього у наративній царині. У 2009-му могло здатися, що режисер відкрив скриньку Пандори, і після успіху «Виродків» кожен третій почне наводити лад в історії. Та нічого такого не сталося: певно, фільми Тарантіно все ж займають якусь особливу нішу, призначену лише для нього.
Великий диктатор (1940)
Гітлер на екрані: під іменем Аденоїда Хінкеля
Фюреру загрожують: безліч небезпек – від замаху до качиного полювання і власних штурмовиків
Тринадцять років Чарлі Чаплін вперто робив вигляд, нібито звукового кіно все ще не існує, і ось нарешті звернувся до нього з єдиною метою – аби висміяти Гітлера. Звісно, класику антивоєнної сатири дивилися всі (дивилися ж?), тому нагадаємо лише про всяк випадок: Чаплін тут виконав цілих дві ролі, диктатора Аденоїда Хінкеля та цирульника, який зовнішньо подібний до тирана настільки, що врешті-решт займає його місце і замість агресивних проповідей виголошує пацифістський спіч. До речі, «Диктатор» цікаво обіграний у «Залізному небі» (2012), фінській пародійній комедії, що експлуатує нацистську тематику. У ній залишки Третього Рейху відправились на Місяць, де заснували процвітаючу імперію з реваншистською ідеологією, цензурою та іншими приємними речами. Так от, «Великий диктатор» в рамках сінефільської фантазії авторів був так якісно відредагований для потреб Четвертого Рейху, що перетворився на пронацистську короткометражку. Віримо, Чаплін би оцінив.
Kung Fury (2015)
Гітлер на екрані: в якості антагоніста
Фюреру загрожують: Кунг Ф’юрі, Трицеракоп, вікінги на тиранозаврі, естетика трешу
Коли ми вже згадали про пародії, то не обходитимемо увагою найсвіжішу. Віддаючи ностальгійну данину бойовиками 80-их, «Kung Fury» водночас констатує – образ Гітлера зазнав остаточної деперсоналізації, тому, вочевидь, годиться на роль «найнебезпечнішого злочинця» усіх часів. Кунг Фюрер маніакально регоче, ширяє над Маямі на нацистському орлі та демонструє всі можливі ознаки якісного фан-сервісу. Треба визнати, що кінематограф чи не найбільше посприяв легітимізації Гітлера в якості одного з найпопулярніших постмодерністських образів масової культури. І руку до цього приклали не лише пародії, але й деякі стрічки, що претендували на історичну реконструкцію.
Гітлер. Сходження зла (2003)
Гітлер на екрані: диявольський настільки, що аж незручно
Фюреру загрожують: вкрай неефективні дії німецької влади донацистського періоду, власна неврівноваженість
Якимось чином цей міні-серіал спромігся отримати чимало схвальних оцінок критики, хоча з перших же кадрів атакує глядача нахабними кліше. Ось тато кляне маленького Адольфика, як плід інцесту, ось маленький Адольфик спалює вулик, ось юний демон навіть не встає з-за столу, щоб допомогти ураженому серцевим нападом батькові, а ось чує про пухлину матері та сичить собі під ніс: «Вона робить все, щоб зіпсувати мені кар’єру!» Гітлер тут максимально наближений до еталонного Лорда Волдеморта, тому й поводиться відповідно, змушуючи невпинно дивуватися: і як таке опудало спромоглося заробити статус харизматичного лідера? Нині постать фюрера все частіше інтерпретують як пароксизм хворобливих настроїв німецького суспільства початку XX століття, але «Сходження зла» іде легшим і приємнішим для аудиторії шляхом змальовування кровожерного ідола у повній згоді з традиційними уявленнями. Що ж, дивитися, як Гітлер тиранить якусь звірину, завжди цікаво. А історична рефлексія хай чекає на кращі часи.
Бункер (2004)
Гітлер на екрані: зображений в останні десять днів життя
Фюреру загрожують: союзні війська, ціанід.
Ось і вони, кращі часи: «Бункер» Олівера Гіршбігеля виходить вже за рік після прем’єри «Сходження зла». Цей фільм має двох концептуальних попередників, «Гітлер: Останні десять днів» (1973) та «Бункер» (1981). Незважаючи на те, що в останньому зіграв Ентоні Гопкінс, який цією роллю завоював «Еммі», свою першу серйозну нагороду, «Бункер» Гіршбігеля якісно перевершує обох старших товаришів, репрезентуючи депресивну клаустрофобічну атмосферу, що охопила переможену нацистську верхівку за кілька днів до остаточної поразки. Жахливою кодою стає самогубство подружжя Геббельсів, перед яким Магда нагодувала ціаністим калієм шістьох своїх дітей – Гіршбігель приділяє цьому уваги не менше, аніж смерті Гітлера та Єви Браун. «Підірвати Гітлера» розповідає про інший період, але з тією ж драматургійною силою, напрацьованою саме «Бункером».
Молох (1999)
Гітлер на екрані: певно, найоригінальніший за всю історію кінематографа
Фюреру загрожують: іпохондрія, пробудження від тиші, екзистенційна туга
«Молох» відкриває тетралогію «занепаду влади» Олександра Сокурова, до якого ми невдовзі звернемося з нагоди його дня народження. Фінальна частина тетралогії, «Фауст» (2011), нині є останнім художнім фільмом режисера та його найбільшим тріумфом: за нього Сокуров отримав «Золотого лева» Венеційського кінофестивалю. Насправді, «Молох» – історія більше про Єву Браун, аніж про Гітлера. Жіночі постаті традиційно посідають чільне місце в доробку Сокурова, саме через призму їх сприйняття режисер препарує одіозних лідерів XX століття (Гітлер, Ленін, Хірохіто) і вічні образи, подібні до всіх перерахованих водночас (Фауст). Отож, очима Єви ми бачимо Гітлера гидким, жалюгідним і аж занадто живим, з недолугим почуттям гумору («Хтось хоче трупного чаю?» – вегетаріанський жарт: так Адольф говорить про бульйон) та невротичною кризою («Говоріть гучніше, інакше він прокинеться і засмутиться від тиші»). До речі, Сокуров вдається до витонченої іронії: Леонід Мозговий, який зіграв тут фюрера, пізніше перекочував до наступної частини тетралогії, «Тілець» (2000), де втілив… Леніна. Вірогідно, роботи цього режисера можуть стати найважчим, що вам доводилося бачити на екрані за все життя, але дивитися їх більш ніж варто – де ще знайдете уроки історії, які набувають ознак витонченої психологічної драми?
