Бебс Джонсон разом із сином Крекерсом, матінкою Іді та подругою Котон живуть у трейлері біля лісу в оточенні вульгарних пластикових фігурок рожевих фламінго. Бебс, що запливла жиром, тягне за собою кримінальний шлейф. Вона відома як «найогидніша людина на Землі», але їй на п’яти наступає сімейство Марбл, що живе у великому домі з усіма супутніми зручностями. Проте, цей будинок давно перетворений Конні й Реймондом Марбл на притон із інкубатором. І життя цієї буржуазії та пролетаріату могло би так і йти, якби не бажання з обох боків щонайдошкульніше вколоти одне одного та перевершити в мерзоті власних діянь. Тут, як кажуть, усі засоби підходять.
Говорячи про трансгресивне мистецтво й так зване paracinema, неможливо обійтися без згадування Джона Вотерса, який зняв один із найважливіших фільмів у історії світового незалежного кіно та андеграунду. Мова, звісно, про кримінальну комедію «Рожеві фламінго» (Pink Flamingos) 1972 року, яка не тільки принесла справжню славу Джону Вотерсу й багаторазово відбила свій мізерний десятитисячний бюджет у прокаті, але й досі не зникає зі списків найбільш мерзенних фільмів. Поділяє цю славу з «Людською багатоніжкою», наприклад.
Говорячи про трансгресивне мистецтво й так зване paracinema, неможливо обійтися без згадування Джона Вотерса, який зняв один із найважливіших фільмів у історії світового незалежного кіно та андеграунду. Мова, звісно, про кримінальну комедію «Рожеві фламінго» (Pink Flamingos) 1972 року, яка не тільки принесла справжню славу Джону Вотерсу й багаторазово відбила свій мізерний десятитисячний бюджет у прокаті, але й досі не зникає зі списків найбільш мерзенних фільмів. Поділяє цю славу з «Людською багатоніжкою», наприклад.
Тим часом, близько трьох років тому Джон Вотерс переосмислив власний opus magnum, створивши артпроєкт «Дитячі фламінго» (Kiddie Flamingos), де майже повністю зберіг рівень безмежного безумства оригінального фільму. «Я зняв «Дитячих фламінго», де переписав «Рожевих фламінго» для дітей. Тільки так можна продовжувати щось робити. Візьміть свою найбільш шокову річ, приберіть звідти весь шок – і від цього вона стане ще епатажнішою», – зізнавався Вотерс.
Одночасно він фіксує смерть кемпу в сучасному кіно й у тому вигляді, як його сприймав сам знаменитий американський режисер, створивший цей кемп у своєму кінематографі. Звісно, можна вважати слова Джона Вотерса про смерть кемпу недоречним старечим бурмотінням. Тільки от насправді сучасне американське андеграундне мистецтво давно імітує кемп і кітч, а ті, хто стояли біля витоків кінематографу – той же Вотерс чи Лойд Кауфман – або створюють треш за інерцією й уже без колишнього вогника, або зовсім пішли з кіно в суміжні медіуми мистецтва. Вотерс, наприклад, став писати книжки й набагато частіше зніматися у фільмах інших режисерів, які працюють на території горору.
«Рожеві фламінго» – не просто симптоматичне кіно для епохи, воно вичерпно характеризує самого Джона Вотерса як одного з провідних американських кінопровокаторів. Його часто зараховують до фільмів жахів, хоча справжній жах це кіно навряд може викликати, а от відразу – з надлишком. Надворі сімдесяті, епоха «Нового Голлівуду» все ще продовжується, нові роботи знімають Мартін Скорсезе, Френсіс Форд Коппола, Браян Де Пальма та Стівен Спілберг. Однак по-справжньому малобюджетний кінематограф, націлений на автокінотеатри (drive-in), кінематограф авангардний, експериментальний і підпільний, відбувається навіть не поза системними процесами, а над ними.
Хоча мине декілька десятиліть, і Джон Вотерс – плоть від плоті мистецтва без рамок, зі своїми кемповими фільмами, що висміюють життя white trash – стане частиною американської масової культури, із якою свого часу ревно боровся найжорстокішими методами разом із трупою Dreamlanders. Варто зазначити, що ранні фільми Вотерса (хоча знімати кіно він почав у найніжнішому віці): «Множинні маніяки» (Multiple Maniacs) і «Відстійний світ» (Mondo Trasho), наприклад – були набагато радикальніші в кіномові. Актори з Dreamlanders добровільно виходили за рамки власних можливостей психології й фізіології, стаючи «тілами без органів», перформерами, що готові скоїти зі собою й з іншими акти тотальної трансгресії.
«Рожеві фламінго» ближчі до традиційного наративного кіно, з його сюжетною чіткістю й конфліктністю, з персонажами-архетипами та їхньою логікою життя, смерті й небуття. Однак, між «здаватися» й «бути» – ціла прірва, а «Рожеві фламінго» надто щільно зв’язують реальність дій низки акторів із вигаданими, тобто симульованими вчинками їхніх героїв. І грань ця в картині відчитується не завжди буквально, викликаючи легко зрозумілі обурення й роздратування від фільму, що ще й демонструє абсолютний нігілізм. Хоча, сцену некрофілії Вотерс усе ж із фільму вирізав.
Глядач, звиклий до того, що кінематограф має закликати до його емпатії, за переглядом «Рожевих фламінго» позбувається такої можливості, адже йому ні з ким себе ідентифікувати. Неможливо знайти принаймні якісь точки внутрішнього дотику з головними героями фільму, які цілком усвідомлено здійснюють безумні вчинки, які вивертають навиворіт саму суть нормальності. Вотерс максимально позбавляє глядача відчуття комфорту. З одного боку, зосереджено деконструює весь спектр традиційних цінностей і уявлень про сім’ю як таку, з іншого – настільки ж люто й безжально висміює штампи звичного жанрового кінематографа, оголюючи весь арсенал своїх авторських прийомів. І що вищий рівень шоку, то потужніший сатиричний запал фільму, де насправді найжахливіше – це ті самі вульгарні рожеві фламінго біля трейлера, такі схожі на життя середньостатистичних людей без цілей і влучно артикульованих сенсів.
