«Рим», «Фаворитка», «Брати Сістерз»: короткі тексти про всіх переможців Венеції

А також «На порозі вічності», «Баллада про Бастера Скраггза» і «Соловей»

Рим

Roma, реж. Альфонсо Куарон
нагорода: Золотий лев
Забудьте про «Гравітацію», забудьте про «Людське дитя», та й згадки про «І твою маму також» не надто допоможуть. Наш формат коротких історій дозволяє бути емоційнішим за розлогі аналітичні матеріали, тож скористаємось цим і скажемо, що Куарон створив справжній шедевр, досконале чорно-біле рішення котрого у поєднанні з особистою історією на тлі портрету країни й часу змушує пригадувати «Жінку, яка пішла» Лава Діаза, що позаминулого року також отримала Золотого лева у Венеції. Шанси Куарона були чималими з самого початку: по-перше, голова журі Гільєрмо дель Торо – його близький приятель, по-друге, нагорода стрічки від Netflix є важливим показовим жестом, пригадуючи конфлікт конкуруючих Канн із медіакомпанією. Втім, все це додана вартість до видатної якості «Риму», гіпнотична драматургія котрого немов обіцяє медитацію красою, але потім набирає таких обертів, що наприкінці співчуття і напруга змішуються воєдино та змушують кожен, навіть найбуденніший епізод звучати особливо лунко. Жорстоке придушення студентської демонстрації, що, ймовірно, особливо відгукнеться в майбутніх глядачах з України (вже невдовзі стрічка матиме прем‘єру на Netflix), стає лиш передмовою до безжальної у своїй чесності сцени у пологовому будинку. Дві головні героїні, заможна багатодітна мати і її служниця, чия дружба на початку видається неймовірною, а наприкінці витримує більше випробувань, аніж любовні зв‘язки, немов уособлюють мексиканський соціум, що зміцнів після спільно пережитих травм. Перемога «Риму» є цілком передбачуваною, адже фільм Куарона поєднує потужний глядацький досвід з мистецьким поглядом на зображені події, а присутність нової роботи улюбленця Венеції Альфонсо Куарона у конкурсі стала справжньою окрасою фестивалю і тріумфом Netflix, кіно якого стає все вишуканішим і вибагливішим.

Фаворитка

The Favourite, реж. Йоргос Лантімос
нагорода: Гран-прі, Кубок Вольпі за найкращу жіночу роль (Олівія Колман)

Іронічно, що улюбленець Канн Йоргос Лантімос найбільшу на даний момент нагороду своєї кар‘єри отримав саме в Венеції. Хоча на Лідо вже відзначали призом за найкращий сценарій його «Альпи», але все ж найвідоміші роботи режисера – «Ікло» та «Лобстер» – були нагороджені на Лазуровому березі: призом секції «Особливий погляд» і призом журі відповідно. Та у «Фаворитки» є всі шанси перевершити попередні стрічки Лантімоса, котрий вперше працював не за власним сценарієм і, здається, приніс тим картині неабияку користь. Зазвичай його персонажі, неординарні, але часом надто схематичні, загрузали у важких режисерських парадигмах – чи то у розлогій метафорі тоталітаризму на прикладі однієї родини («Ікло»), чи то у дослідженні суспільного тиску на одинаків («Лобстер»), чи то в перенесенні античної трагедії в сучасні декорації («Вбивство священного оленя»). Рушивши у першу половину XVIII століття, Лантімос ніби звільнився від обтяжливої необхідності препарувати ту чи іншу ідеологічну складову сучасності – і створив найбільш легкий, іронічний та майстерний зі своїх фільмів.

Часом «Фаворитка» змушує пригадати «Зільс-Марію» Олівьє Ассаяса з його трикутником сильних жіночих образів, втілених Жюльєт Бінош, Крістен Стюарт і Хлоєю Грейс-Морец, але психологічні перегони у Лантімоса видаються вправнішими, і в першу чергу – завдяки Еммі Стоун, що зіграла тут свою найкращу роль, та ще й вийшла далеко за межі звичного амплуа. Трохи дивно, що Кубок Вольпі дістався не їй, а Олівії Колман – можливо, Гільєрмо дель Торо просто вирішив не повторюватися, адже Стоун вже отримувала цю нагороду в 2016-му за «Ла Ла Ленд». Утім, драматургічна конструкція «Фаворитки» тримається саме на королеві Анні, героїні Колман, навколо якої Стоун і Рейчел Вайз кружляють, мов ті супутники довкола значно вагомішого небесного тіла. Колман дотепна, Колман чарівно літає у хмарах, Колман грізна, Колман майже хтонічна у своїй тілесності. Фінал «Фаворитки» провокує асоціації із кульмінаційною сценою «Персони», але якщо у шедеврі Бергмана героїні розчиняються одна в одній, то у Лантімоса королева зрештою поглинає всіх. Глядача ж вкотре поглинає сам Лантімос, та цього разу так майстерно, що йому зовсім не хочеться опиратися.

Брати Сістерз

The Sisters Brothers, реж. Жак Одіар
нагорода: Найкращий режисер

Колись Одіар казав, що не хоче у Голлівуд, бо працює лише на тому матеріалі, який знає найкраще – на французькому. Ймовірно, ті часи давно минули. Тільки погляньте на каст «Братів Сістерз», повний акторів першої величини – Джон Сі Райлі, який ще й продюсував фільм, Гоакін Фенікс, Джейк Джилленгол і Різ Ахмед, знайомий по трилеру «Стрінгер». Для контрасту кортить додати щось про вестерн, terra incognita для уславленого Каннами режисера, от тільки Одіар стверджує, що «Брати Сістерз» – зовсім не вестерн, а історичне кіно, дія якого відбувається на Дикому Заході. Це вельми вичерпно пояснює вільне поводження із жанровим каноном, що особливо дається взнаки наприкінці стрічки. Та й ведучи до кульмінаційного зіткнення двох пар головних героїв, Одіар раз у раз нагадує, що рушійні сили його картини не зовсім класичні.

Він уважний до деталей і часто переходить звичну нам міру натуралізму «костюмованого» кіно: наприклад, павук, що заповзає до рота сплячому Джону Сі Райлі (будьте певні, ви довго не забудете цю сцену), стає не лише огидно-кумедним епізодом та обертається важким отруєнням, а хімічний опік у цій стрічці, що тільки прикидається вестерном, може завдати шкоди гіршої за постріли і навіть призвести до безглуздої загибелі персонажів. Вершиною не-зустрічі із законами жанру стає фінальний бій, який так і не відбувається. Сценарій Одіара дурить нас разом із камерою Бенуа Дебі, постійного оператора Гаспара Ное: обидва з самого початку натякають на героїку (зверніть увагу, як Дебі знімає братів верхи на конях – справжні круті хлопці, тобто не зовсім ті, кого ми бачимо наприкінці стрічки), а закінчують замилованим возз‘єднанням родини і мало не проголошенням дому самодостатньою цінністю. Характерно, що герої французьких стрічок Одіара все ж чогось досягали або ж принаймні переживали особисту трансформацію протягом його фільмів, але американським героям режисер у цьому відмовляє. Що ж, погляд французького класика на чужу, але цікаву йому царину може не стати вашим улюбленим вестерном (хоча б тому, що це не вестерн, пам‘ятаєте?), але принаймні неабияк освіжить сприйняття жанру.

На порозі вічності

At Eternity's Gate, реж. Джуліан Шнабель
нагорода: Кубок Вольпі за найкращу чоловічу роль (Віллем Дефо)

Напевно, кожен байопік про видатного митця наражається на таку небезпеку, і особливо – байопік про Ван Гога. Ключові факти цільовій аудиторії відомі на рівні фонових знань: відсутність визнання за життя, соняхи, душевний неспокій, що межував з хворобою, теплі стосунки із братом Тео, нетривала дружба з Гогеном, звісно ж, відрізане вухо і з десяток картин, що одразу спадають на думку. От з цього і складається «На порозі вічності» – з передбачуваних компонентів, цілого сузір‘я акторів (окрім Віллема Дефо – Мадс Міккельсен, Матьє Амальрік, Еммануель Сеньє і Оскар Айзек у ролі Гогена) і з операторської роботи Бенуа Дельхома, що вражає та зачаровує, переповідаючи роботи Ван Гога засобами кінематографу. Але фільмові бракує вправнішого сценарію і драматургії, які ніби стають вторинними на тлі постійних eye candies та видатної гри Дефо. «Це фільм про живопис і живописця, та їхній зв’язок з нескінченністю. […] Тут те, як я відчував найважливіші моменти його життя; це не офіційна історія — це моя версія. Та, що, як я сподіваюсь, зможе зробити вас ближче до нього», – каже про «На порозі вічності» Шнабель, сам знаний художник. Але на виході це обертається неприродніми діалогами у недоречних місцях, що занижують виконавчу майстерність акторів і роблять героїв пласкішими. Не полишає прикре відчуття, що саме цей непоганий фільм міг би стати справді великим. З іншого боку, картини Ван Гога на великому екрані та Віллем Дефо на черговому піці форми – вже чимало.

Балада про Бастера Скраггза

The Ballad of Buster Scruggs, реж. Джоел та Ітан Коени
нагорода: Найкращий сценарій

Певне, це звучить не надто вдалим каламбуром, але ми всі знаємо, що братів Коен не просто двоє – є ніби дві різні пари братів Коен: одні розважаються у царині ексцентричного жанрового кіно, другі знімають великі картини на кшталт «Усередині Льюїна Девіса», «Старим тут не місце» і «Бартон Фінк». Утім, лаконічні й дещо насмішкуваті інтерв‘ю братів регулярно нагадують, що «Серйозну людину» і «Аве, Цезарю» все ж знімали одні й ті самі режисери, закохані в кіно – треба зазначити, в дуже різне кіно. Небайдужість Коенів до вестерну не стане новиною для тих, хто пам‘ятає не таку вже й давню зливу номінацій, що отримала «Залізна хватка», але «Балада про Бастера Скраггза» ближче до царини вигадливих і трохи абсурдистських фільмів братів із Джорджем Клуні – пригадайте хоча б «О, де ж ти, брате?»

На прес-конференції Коени заявили, що головною ідею було «погратися у ковбоїв» і всіляко розважалися, поки Тім Блейк Нельсон, один з постійних акторів братів, вочевидь, дошкулений їхньою інтонацією самознецінення, не розповів, що, як не важко було припустити, за «Баладою» стоїть тяжка перфекціоністська праця – за його словами, наприклад, вступна пісня знімалася три дні у різних локаціях, аби обрати найвідповіднішу. «Балада про Бастера Скраггза» мала стати міні-серіалом для Annapurna, компанії, яку можна сміливо назвати «фабрикою фестивальних хітів», потім проект підхопив Netflix, і ось на виході замість шести серій маємо одну антологію, еклектичну, але цілісну у вражені, яке вона по собі лишає. Історія цього проекту ще довша, аніж ходіння між студіями: на тій самій прес-конференції Коени казали, що «Балада» складається з історій, котрі писалися у різні періоди протягом 25 років. Кожна з них – окремий дарунок: наприклад, новела із Джеймсом Франко – його особистий бенефіс, влаштований немов тільки заради фінального жарту, новела з невпізнаваним Ліамом Нісоном тішить неочікуваним посиланням до «Виродків» Тода Бровнінга, контраверсійного горору 1932 року, і ви точно не уявляєте, в якого проникливого золотошукача перевтілюється у своїй новелі Том Вейтс. Найкраще про «Баладу» висловився Нельсон, що зіграв винесеного у назву Бастера Скраггза: мовляв, коли вперше побачив сценарій, то подумав, що він ніби втілює еволюцію самого вестерну, від співочих ковбоїв до ревізіоністських стрічок на кшталт «Маккейб і місіс Міллер» Роберта Олтмена. Історія вестерну від братів Коен за дві години – погодьтесь, це чималого вартує.

Соловей

The Nightingale, реж. Дженніфер Кент
нагорода: Спеціальний приз журі, Премія Марчелло Мастрояні найкращому молодому акторові (Байкалі Ганамбарр)

Уявіть, що «Пекло» Мартіна Кулговена, що брало участь у позаминулій Венеції, перенеслося до Австралії, релігійна нетерпимість та шовінізм змінились кричущим расизмом стосовно аборигенів, а ще десь узявся гумор, який межує із ультранасиллям – і отримаєте непогане уявлення про нову роботу авторки інді-горору «Бабадук». Тасманська готика цвіте тут буйним квітом, не знаючи почуття міри і не даючи жодних пояснень, а тональність оповіді змінюється кілька разів за фільм. «Соловей» не шукає балансу і керується ситуативною логікою, отож спочатку ви відвертатиметесь від екрану під час сцени зґвалтування жінки на очах в чоловіка та вбивства її немовляти, а вже хвилин за десять будете розгублено спостерігати витівки кумедного аборигена Біллі, втіленого Байкалі Ганамбарром. Утім, той самий Біллі виявляється і співчутливим товаришем, і розгніваним патріотом сплюндрованої батьківщини, і жорстоким убивцею – ймовірно, саме цю здатність Ганамбарра до перевтілення у межах однієї ролі й відзначили призом Марчелло Мастрояні. Суміш компонентів, що не мали б співіснувати у межах одного фільму, та ревізія жанрових канонів (невміло й жорстоко прикінчивши одного з кривдників, головна героїня більше не може зважитись на убивство, навіть коли опиняється віч-на-віч із головним мерзотником) створюють відчуття дикуватої ідентичності місця, що вдало уникає літери і духу закону. Дженніфер Кент вдало римує ставлення до жінки в Австралії XIX століття із расизмом і між рядками нагадує, на що саме може обертатися патріархальне суспільство сили при загальній мовчазній згоді. Цю стрічку можна вважати найбільшим відкриттям журі Гільєрмо дель Торо, яке цього року здебільшого відзначило визнаних майстрів, і реверансом у бік національного кіно, без якого панорама такого впливового фестивалю, як Венеційський, була б неповною.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: