Серіал «Пісочний чоловік» з 10 епізодів, що вийшов на Netflix 5 серпня, вже став найпопулярнішим продуктом стримінгу останніх тижнів. Водночас це справжній успіх із точки зору якості екранізації.
Це історія про Нескінченних істот, що намагається дати відповідь про те, що первинно – Нескінченні чи люди – і хто існує для кого.
Нагадаємо, що «Пісочний чоловік» заснований на серії коміксів за сценарієм Ніла Ґеймана. Серія налічує 75 випусків, які потім були перевидані у 10 томах.
У першому сезоні «Пісочного чоловіка» розказані історії з графічних новел «Прелюдії та ноктюрни» і «Ляльковий будинок».
Головний персонаж «Пісочного чоловіка» – Сон, або Морфей, який є одним із семи Нескінченних (в іншому варіанті перекладу – Безмежних), до яких також належать Доля, Смерть, Жадання, Відчай, Божевілля та Руйнування.
У першому сезоні ми познайомимося лише з трьома сиблінгами Сну – Жаданням, Смертю й Відчаєм.
Як зазначав сам Ґейман в одному з інтерв’ю, йому важливо було не просто екранізувати «Пісочного чоловіка», а екранізувати його якісно. Для нього було б краще, щоб ця робота взагалі ніколи не вийшла, ніж щоб вона була виконана погано.
Тому не дивно, що екранізація з’явилася на світ після понад 30 років від моменту виходу першого випуску коміксу, а сам Ґейман увійшов до продюсерської команди.
У своєму інтерв’ю для Collider Ґейман розповів, що даний проєкт – перший раз, коли йому безпосередньо запропонували працювати над екранізацією «Пісочного чоловіка». Спочатку до письменника звернувся продюсер Девід С. Ґоєр («Темний лицар», «Бетмен: Початок») і попросив про співпрацю, адже Ґейман уже зарекомендував себе і як шоуранер («Добрі передвісники»), і як визначний сценарист. Потім Ґоєр запропонував взяти у команду Аллана Гейнберга, відомого роботою над проєктами «Секс у великому місті», «Анатомія Грей» тощо. Сам Гейнберг був давнім фанатом «Пісочного чоловіка», навіть приніс на першу зустріч сторінку коміксу з автографом Ґеймана від 1996 року. У п’ятницю ця трійця разом повечеряла, а в понеділок вже представляла свою ідею «Нетфліксу».
Чим саме екранізація відрізняється від коміксу та чому вона, на наш погляд, вдалася?
Мова коміксу, аудіокниги (а у «Пісочного чоловіка» також існує гарна аудіоадаптація) та кіно – це три різні мови. Але «Пісочний чоловік» добре адаптований саме для екрана.
Однією з важливих рис серіалу є його підкреслена естетичність.
У той час, коли комікс робив наголос на горор-компонентах, серіал демонструє вишуканіший, казковий кадр. Рази, коли від екрана хочеться відвернутися, можна полічити на пальцях однієї руки.
Наприклад, зовнішній вигляд Джона – персонажа Девіда Тьюліса – значно менш загрозливий, ніж на малюнках. Та й демони в пеклі, за виключенням двох, показані просто як маса істот, без деталізації, яка була в коміксах.
Однією з рис вдалої екранізації є той факт, що вона повинна бути цікавою та зрозумілою зокрема й для тих, хто зовсім не знайомий із першоджерелом.
І «Пісочний чоловік» – саме така історія. У порівнянні з коміксом, у серіалі вся оповідь побудована логічніше та збалансованіше.Тут історії щільніше переплітаються та взаємодоповнюють одна одну.
Якщо ви взагалі не читали комікси, то вам, тим не менше, буде цікаво спостерігати за розвитком сюжету, усі персонажі та їхня експозиція показані об’ємно, їм надано достатньо часу для того, щоб розкритися.
Персонажі другого плану яскраво прописані, привертають до себе увагу, і спостерігати за ними не менш захопливо, ніж за головними героями.
Сам головний герой – Морфей, король снів у виконанні Тома Старріджа — справляє враження загадкової істоти, яка схожа на людину лише візуально. Окремо хочеться відзначити його голос і манеру говорити. Кожна фраза запам’ятовується та ніби наділена додатковим змістом.
Для тих глядачів, хто читав комікси, буде декілька сюрпризів.
Так, замість екзорциста Джона Константина у нас є Джоан Константин у вікторіанській і сучасній іпостасях. Її роль виконала Дженна Коулман, відома багатьом за роллю Клари Освальд у «Докторі Хто». На нашу думку, це рішення досить вдале: персонаж вийшов цікавим і самобутнім, грає Дженна чудово, «хімія» з Морфеєм у них переконлива, одразу віриш, що ці двоє мають історію, яка продовжується вже деякий час.
Бібліотекар Люсьєн також перетворився на бібліотекарку Люсьєну у виконанні Вів’єн Ачеампонг, та й Люцифера грає яскрава Гвендолін Крісті.
Слід зазначити, що всі кастингові рішення виглядають вдалими та переконливими.
Недарма Ніл Ґейман зазначав, що, в той час коли в коміксі працюєш із розворотами сторінок та підписами до них, у кіно маєш справу пердусім з акторами.
Комікси складаються з окремих історій, у серіалі ці історії поєднані спільним сюжетом.
Заради більш послідовного стилю розповіді, звичайно, деякі елементи історій були змінені.
Одним із яскравих прикладів є епізод з пеклом, коли в дуелі з Морфеєм бере участь не один із демонів, а сам Люцифер (Гвендолін Крісті).
Ніл Ґейман у своєму інтерв’ю для Variety так прокоментував це рішення:
«Коли я писав сцену з Люцифером у коміксі, я думав: „Окей, в мене Люцифер буде спостерігати, як хтось інший грає в цю гру, а ми спостерігатимемо за тим, як Люцифер стає все більш і більш розлюченим, бо ми знаємо, що він програє і всі будуть хотіти дізнатися: коли ж буде реванш?“
З іншого боку, коли ви найняли Гвендолін Крісті, тому що, по-перше, вона – фанатка „Пісочного чоловіка“ і хоче грати Люцифера, а з Гвендолін так просто не посперечаєшся, а, по-друге, тому що ти сам хочеш, щоб вона грала Люцифера… Вона повинна бути „на сцені“ так багато часу, наскільки це можливо. І тоді ти розумієш, що в тебе є чудова сцена конфронтації…
Також від самого початку ми знали, що, коли герої будуть грати в „Найстарішу гру“, вона буде віддзеркалюватися. Тобто те, що було прописано в тексті коміксу, буде відбуватися на екрані насправді. Глядачі будуть бачити те, що описується в коміксі. Так, якщо ти захворієш, то будеш помирати, поки не вигадаєш наступний крок.
Тому виникло питання: „А чому не зробити так із Люцифером?“ Чому б Гвендолін не бути тією особою, яка приймає цей виклик. З одного боку – це круто, бо ми її любимо і вона на екрані. З іншого – тому що таким чином історія стає для неї більш особистою, а глядачам стає ще цікавіше, що ж відбуватиметься в „Сезоні Туманів“ (одна з частин коміксів, що не увійшла до першого сезону, але планується, що вона увійде до сезону наступного – прим. авторки)».
Ще одна яскрава відмінність від коміксу – історія Джона (Девід Тьюліс). Це людина, на чиє життя дуже великий вплив здійснив рубін, що по праву належав Морфею.
В інтерв’ю для Variety Аллан Гейнберг розповідав, що вони з Ґейманом від самого початку вирішили змінити мотивацію Джона, погодилися, що у нього буде місія – врятувати світ (у своєму власному розумінні) за допомогою рубіну (артефакту, вкраденого у Морфея). І тому вся історія про відвідувачів ресторану з випуску коміксу під назвою «24 години» розповідається саме з точки зору Джона.
За словами авторів, цей епізод став одним із їхніх улюблених, тому що вони внесли багато додаткових змін, дописали багато сцен взаємодії персонажів, а також тому, що знімали його в прямій послідовності й робота над ним нагадувала репетиції вистави.
Від себе зазначимо, що епізод «24/7» насправді був одним із найкраще структурованих і цілісних у цьому сезоні. Також він сприймався як окрема закінчена історія.
А персонаж Джона став не менш важливим і яскравим ніж, скажімо, персонаж Коринтянина (Бойд Голбрук) чи Гілберта (Стівен Фрай).
ххх
У серіалі багато уваги приділено розвитку особистості Морфея: й у процесі пошуку вкрадених у нього предметів, його зв’язкам з родиною Нескінченних, тому факту, що він постійно змінюється, чогось вчиться від людей.
Наприклад, в епізоді «Звук її крил» (The Sound of Her Wings) добре видно, як Морфею цікаво спостерігати за людьми і спробувати зрозуміти, що підштовхує їх на ті чи інші вчинки.
Ще однією ідеєю, яка проходить через історію червоною ниткою, є думка про те, що все вирішено заздалегідь і необхідно приймати непопулярні рішення для блага людства, жертвуючи при цьому окремими його представниками. Ідея розуміння неминучості наслідків певних дій особливо яскраво проявляється в останніх епізодах «Колекціонери» (Collectors) та «Загублені серця» (Lost hearts).
Оскільки Морфей — володар не лише добрих снів, але й кошмарів, а найближчою з його сестер є сама Смерть, в історії часто піднімаються теми природності й неминучості смерті. Так, Сон супроводжує Крук Метью, який був людиною, у діалогах Морфей та Смерть багато говорять про те, що не розуміють, чому люди так тримаються за життя.
Тут доречним стає вплетення до історії розповіді про людину, якій Морфей із сестрою дарували вічне життя лише для того, щоб спробувати дізнатися, як скоро воно їй набридне.
Образ Смерті загалом дуже теплий, людяний і сповнений співчуття до тих, кого вона зустрічає на своєму професійному шляху.
Ще одна важлива ідея – ідея того, що Нескінченні, можливо, існують завдяки людям, а не навпаки. Тобто сни, жахи та бажання були б непотрібні, якби нікому було їх дивитися та відчувати.
Загалом про «Пісочного чоловіка» хочеться сказати, що ця екранізація коміксів дуже відрізняється за стилем від усього того, що ми звикли бачити в екранізаціях Marvel і DC останніх років.
Тут основний наголос зроблено на філософії, діалогах та візуальній складовій, у той час, коли Marvel і DC більше уваги приділяють винахідливості екшен-сцен та фан-сервісу.
Ґейман, Гейнберг та Ґоєр сподіваються розказувати історію так довго, як це буде необхідно, адже наразі автори розповіли лише 400 сторінок з історії довжиною в 3000 сторінок.
Офіційного підтвердження нового сезону від Netflix ще немає. Але, зважаючи на рейтинги, ця новина не повинна примусити довго на себе чекати й у нас скоро буде можливість продовжити подорож із Морфеєм до його царства снів.
