Найкращі анімаційний короткометражний та анімаційний повнометражний фільми
Денис Буданов
член Спілки кінокритиків України
У повнометражній анімації основна боротьба за заповітну статуетку розгортається між фільмом Хаяо Міядзакі «Хлопчик і чапля» та продовженням «спейдерверса» – «Людина-павук: Крізь Всесвіт». На рахунку першого – «Золотий глобуса» та БАФТА, у другого – важка артилерія з ключових нагород: профільна премія Енні та відзнаки в анімаційній категорії на премії Гільдії продюсерів США. Статистика каже, що американські профільні нагороди мають більшу вагу, ніж першість у британських кінематографістів/кінематографісток і міжнародних кіножурналістів/кіножурналісток.
Якщо переможе «Людина-павук», то це буде першим випадком за 22-річну історію категорії повнометражної анімації, коли «Оскар» отримає стартовий фільм та сиквел (так, «Оскар» отримували сиквели «Історії іграшок», але окремої номінації не існувало у рік виходу першої частини). У цій битві гігантів прикро за явного аутсайдера п’ятірки – чудовий європейський анімаційний фільм без єдиного голосового діалогу – «Мрії робота».
Хочу спрогнозувати, що статуетка дістанеться все ж таки Міядзакі та його анімації, всупереч сформованій статистиці. На жаль, «Хлопчика та чаплю» український глядач/українська глядачка не може побачити офіційно ні в кінотеатрах, ні на стримінг-платформах. Причина до банального проста: права на фільм були куплені російським прокатником до 2030-го року, і, як показує практика, російський правовласник зазвичай викуповує права «на СНД», а іноземні сейлзи, як і раніше, продовжують маркувати під цією абстрактною абревіатурою Україну.
З короткометражною анімаційною секцією прогноз зробити легше, хоча очевидного лідера тут формально немає. Головний улюбленець усіх фестивалів (і мій теж) – угорська анімація «27», – зійшла з дистанції, залишившись у шорт-листі. А квоту так званої «серйозної фестивальної анімації» у п’ятірці на себе взяв «Лист до свині» і, незважаючи на впевненість колег, що це і є фаворит, за своїм досвідом скажу – навряд.
Якщо брати особисті симпатії то я згоден на перемогу будь-якого коротуна, крім того, який за моїм прогнозом переможе. А переможе найпевніше «WAR IS OVER! Inspired the Music of John & Yoko». Справа у тому, що на відміну від формування шорт-листа та номінаційної п’ятірки представниками анімації та короткометражних фільмів, за переможця голосують усі члени/членкині Академії, які переглянули короткометражних претендентів. А академіки сентиментальні! І беззуба історія з наративами «війна – це погано, миріться і більше не воюйте» з прямим посиланням на Джона Леннона та Йоко Оно, напевно, знайде відгук в їхніх серцях більше, ніж рефлексія на тему Голокосту («Лист до свині»), історія про дитячі психотравми, спричинені сексуальним насильством з боку родичів («Товстошкірий»), спогади про фатальні помилки молодості перед стратою («Дев’яносто п’ять почуттів») і суворі звичаї сходу щодо жінок («Наша уніформа»). Хоча, технічна складова у мультфільму Дейва Маллінза (він, до речі, номінується не вперше, і має номінацію за піксаровський шорт 2017-го Lou) досить пристойна. Втім, не без питань. Як хтось пожартував у мережі: «Чому герої схожі на Шрека, коли він став людиною?».
Найкращий документальний повнометражний фільм
Поліна Яковлева
програмерка Docudays UA
«20 днів у Маріуполі», режисер Мстислав Чернов. Написати будь-що, крім цих семи слів у прогнозах щодо переможця в категорії «Найкращий документальний повнометражний фільм» видається марнуванням читацького часу. І це аж ніяк не спроба принизити інші стрічки-номінантки. Усі фільми, безперечно, варті уваги як американських кіноакадеміків, так й українських глядачів/глядачок. Цьогорічна оскарівська добірка охоплює широкий спектр людських травм і політичних географій.
У передбаченнях профільних видань часто згадується «Вбити тигра» Ніши Пахуджі як імовірна кандидатура на перемогу. Сім’я підлітки, яку зґвалтували, бореться не тільки за справедливе покарання кривдника, а й за дестигматизацію жінок, які страждають від сексуального насильства. Навіть іноземці, які бачили країну хіба в туристичних буклетах, знають про кастову систему й жорстке дотримання ієрархій в індійському суспільстві. Режисерка комплексно висвітлює історію на кількох рівнях, від суспільно-політичного до внутрішньосімейного, але глядач(-к)ам чітко дають зрозуміти, що саме останній має найбільший вплив і виголошує найсуворіші вироки. Гостра соціальна драма з Індії – це смілива спроба бодай якось спонукати самих же індійців до внутрішніх змін. Але й на успіх серед іноземних аудиторій творці фільму розраховують. Права на показ одразу придбали Netflix, а до продюсерської команди долучалися голлівудські зірки індійського походження – Пріянка Чопра, Дев Пател і Мінді Калінґ.
Ще одна стрічка про резонансний у масштабах країни рух – це політичний байопік «Бобі Вайн: народний президент». Режисерський дует Крістофера Шарпа й Мозеса Буайо зафіксував сюжет, який, здавалося, могли б вигадати лише в сценарній кімнаті: популярний співак стає народним протестним лідером і прагне підважити автократичний режим. Але це реальне життя угандійського кандидата в президенти Бобі Вайна. Він прагне досягнути демократії ненасильницьким шляхом, утім, це не значить, що очолюваний ним рух не може ставати у відкритий конфлікт щодо корумпованої влади. Ця стрічка відгукнулася західним глядачам, бо подібні фігури – це герої на відстані, далеко від «порядних» демократій. Їм хочеться співчувати, знаходячись на безпечній дистанції від політичних загроз, що вимагають безпосередньої дії. Але й українцям би варто було подивитися – інколи опозиційні до режимів лідери можуть бути харизматичними й дієвими, якщо концентруються на добробуті свого народу і не бояться брати на себе відповідальність.
Інші стрічки в номінації – менш гучні за рівнями висловлювань, але від цього зовсім не слабші. Камерна «Нетлінна пам’ять» режисерки Майте Альберді – це щемке споглядання за подружньою парою видатних чилійців: культурного журналіста Авґусто Ґонґори та акторки й екс-очільниці чилійської Національної ради культури, мистецтв і спадщини Пауліни Уррутіа. Однак, у фокусі стрічки не кар’єрні доробки й публічні досягнення. Авґусто майже десятиріччя живе з діагностованою хворобою Альцгеймера, а Пауліна допомагає чоловіку зберігати пам’ять про самого себе. Режисерка Майте Альберді вправно очуднює повсякденність, не зраджуючи близькості героїв, яких фільмує. Українські глядачі/глядачки могли бачити її попередній фільм «Кріт» – кмітливу й щиру документальну комедію про життя в будинку для літніх людей.
Ще одна сімейна історія досліджує травматичний досвід через театральні техніки. «Чотири доньки» режисерки Касур Бен Ганії занурюють глядачів у історію Ольфи, матері тих самих чотирьох доньок, яка втрачає двох старших дівчат через радикалізований призов Ісламської держави. Ольфа шукає відповіді: як її діти вирішили присвятити життя терористичній організації та чому туніська держава не попередила їхню втечу до Лівії? Оскільки Ольфа не може запитати про це старших доньок напряму, Касур Бен Ганія запрошує на зйомки трьох акторок. Двоє молодших дівчат заповнять порожнечу тих, що втекли, а старша жінка стане заміною Ольфи, якщо тій часом ставатиме надто важко від повторного переживання травми. Однак стрічка, яка з подібного опису може здаватися надто емоційно виснажливою, насправді вийшла ніжним дослідженням сімейної динаміки й грайливим синтезом реальності та її інтерпретації. Реальна Ольфа, Ольфа-акторка, дві рідні доньки, дві сконструйовані зі спогадів та здогадок – шестеро жінок (і одна по той бік камери) сміливо діляться собою одна з одною, а абсурдність ситуації дає простір для примирення з тим, що бажаних відповідей можна ніколи не отримати.
Але «Оскар» отримає «20 днів у Маріуполі». Приголомшливий досвід виживання останніх міжнародних журналістів у оточеному росіянами українському місті. Режисер Мстислав Чернов, оператор Євген Малолєтка і продюсерка Василиса Степаненко вже отримали численні нагороди (і журналістські, і кіношні) за фільм, який існує хіба чудом і який ніхто б із радістю ніколи й не думав робити. Але ворог вирішив інакше. Про «20 днів…» написали вже багато, але найпереконливіше скаже лише сам фільм під час перегляду. Однак, навряд хтось із українців зрадіє, почувши про перший український «Оскар» за часів незалежності. Це не та перемога, яка взагалі може відбутися без відчуття брили на власних грудях. Навряд кіноакадеміки можуть репрезентувати пересічних американців, але вони точно можуть відобразити ставлення медіамашини США до війни на території нашої країни. І це наразі єдине, що має значення. Доки зовні наша спільна трагедія залишатиметься дискомфортною, але неуникна в інформаційному полі, доти ми можемо розраховувати на матеріальну підтримку в боротьбі проти росії. Найсильніший ефект «20 днів…» – це не встановлення політичної справедливості, а глибоке ураження людської ілюзії безпеки, що може перетворити дещо лицемірні й почасту не емпатійні «думки й молитви» у щире бажання діяти. Я сподіваюсь, що для закордонних глядачів нагорода ще дужче посилить інтерес у стрічці, і спонукатиме менше думати: «А чого ж так сталося?», і більше питати себе: «Як саме я можу прямо зараз допомогти це зупинити?».
Найкращий міжнародний фільм
Дмитро Сидоренко
член Спілки кінокритиків України
Цьогорічна добірка номінантів у категорії найкращий міжнародний дуже різноманітна, проте майже не залишає місця для боротьби. Особливо після того, як французи вирішили відправити на «Оскар» не титуловану «Анатомію падіння» Жюстін Тріє, а «Смак пристрасті» Чана Ань Гунга.
«Я – капітан» – номінант від Італії, нова робота Маттео Ґарроне – це потужна драма про те, як людина у пошуках кращої долі наважується відірватися від сім’ї та батьківщини. Претендент від Японії, «Ідеальні дні» Віма Вендерса, ніби возвеличує буденність та красу життя, хоча, насправді, це чудова ілюстрація того, як люди зариваються у буденну рутину, навіть прибирання громадських вбиралень, аби не відчувати самотності. «Учительська» Ількера Чатака бореться за «Оскар» від імені Німеччини. Це доволі цікава, хоч і трохи заважка історія про те, як непросто людям існувати в системі, де потрібно дотримуватися не лише закону, але й норм толерантності та неупередженості.
«Снігова спільнота» – іспано-американська робота Хуана Антоніо Байони розповідає про жертв реальної авіакатастрофи в Андах між Чилі та Аргентиною. Найстрашніше у цьому кіно те, що впродовж двох з половиною годин кожен промінь надії, який виникає у потерпілих, швидко гаситься невблаганністю місцевості, де життя – це аномалія. Ця стрічка настільки реалістично знята і гарно поставлена, що вважається головним конкурентом для лідера в номінації – британської «Зони інтересу» Джонатана Ґлейзера.
В основі ідеї цього номінанта – роман Мартіна Еміса, що надихався комендантом «Аушвіца» Рудольфом Гессем. Ґлейзер вирішив підійти до історії ледь не з документальною точністю, побудувавши будинок прямо поряд з музеєфікованим концтабором, знімав при натуральному освітленні, а коли сонце заходило – використовував прилад нічного бачення. Це цікаве поєднанням ігрового кіно, відеоперфомансу та документального фільму, яке простягається ниткою з Другої світової до сьогодення, демонструючи, що все те, що здавалося неможливим, вже відбулося і, що ще страшніше, може відбутися знову. Дуже актуальна стрічка, яку випустила студія А24, що нині є головним інкубатором оскароносного кіно.
Найкращий адаптований сценарій
Ігор Кромф
Сенсор, Gogol Media
У цьогорічній номінації за найкращий адаптований сценарій буде дійсно складна і конкурентна заруба. На відміну від категорії найкращий фільм тут продовжується протистояння «Барбінгеймера», адже номінації мають обидва фільми.
Крістофер Нолан отримав номінацію за те, що перетворив біографію творця ядерної бомби «Американський Прометей: Тріумф і трагедія Дж. Роберта Оппенгеймера» від Кая Берда і Мартіна Дж. Шервіна в один з головних фільмів року. Йому в противагу подружжя Ґрети Ґервіґ та Ноя Баумбаха так само вдало перетворили історію найпопулярнішої іграшки компанії Mattel у яскраву постмодернову казку. До речі, ще й приємно, що у цій номінації згадали про Баумбаха, який теж приклав руку до створення «Барбі», адже чоловік цілком і повністю втонув у тіні значно талановитішої й успішнішою дружини (що в Голлівуді трапляється не так часто).
Але окрім «Барбі» та «Оппенгеймера» у номінації також є і Тоні Макнамара, який адаптував для Йоргоса Лантімоса «Бідолашні створіння» Аласдера Ґрея. Він, до речі, єдиний номінований сценарист, який при цьому не є режисером фільму.
Не менш потужну конкуренцію складає Джонатан Ґлейзер з його новим баченням на події Голокосту та адаптованою під ці події книгою Мартіна Еміса «Зона інтересів». Режисер узагалі викинув основну сюжетну лінію подружнього адюльтера з роману Мартіна Еміса і створив свою «Зону інтересу», де головний герой – комендант Аушвіца Рудольф Гесс, хоча у книзі він має значно меншу вагу, ніж його дружина Гедвіг. Радикальний підхід Ґлейзера також може зацікавити кіноакадеміків, які вже не вперше надають перевагу експерименту в кіно. Цей фільм фаворит у номінації «Найкращий міжнародний фільм» та може показати себе і в сценарних номінаціях. Хоча, все ж моє серденько голосує за «Американське чтиво».
Це не так сильно відоме у нас, але дуже потужне драмеді Корда Джефферсона «Американське чтиво» про проблеми расизму та позитивної дискримінації, яке засноване на романі «Стирання» Персіваля Еверетта. На відміну від решти номінованих фільмів, це стрічка, яка майже повністю будується на діалогах. Сюжет в ньому не так, щоб надто складний і особливих поворотів там не очікуєш. Однак складна архітектура діалогів, які сповнені пасивної агресії, чорної іронії та їдкого сарказму, а також серйозних роздумів про сучасність, стають тим, чому цей фільм взагалі цікаво дивитися. Певною мірою можна сказати, що сценарій – це головне, чому «Американське чтиво» взагалі склався як фільм. З іншого боку, чого ще очікувати від фільму про літературу та видавничий бізнес?
Сценарист Корд Джефферсон уже отримав низку американських кінокритичних премій за адаптований чи просто найкращий сценарії, а також узяв BAFTA у цій номінації. Як на мене, «Американське чтиво» – головний фаворит перегонів і зупинити їх можуть кіноакадеміки, якщо вирішать, що «Оппенгеймер» має забрати все, до чого дотягнуться руки.
Найкращий оригінальний сценарій
Кирило Пищиков
Вікна, Gogol Media
Цього року в номінації за найкращий оригінальний сценарій потужна конкуренція, але якщо подивитися правді у вічі, то по-справжньому тут є лише два фаворити – це «Анатомія падіння» (Жюстін Тріє й Артур Харарі) та «Залишенці» (Александер Пейн).
З однієї сторони, «Залишенці» – суто американська історія, яка Академії має бути ближчою, ніж заокеанська судова драма. Александеру Пейну вдалося не тільки зняти, але й написати історію наче не зі свого часу. Недарма саме про цей фільм можна найчастіше почути чи прочитати відгуки в стилі : «They do not make them like this anymore».
З іншої сторони, «Анатомія падіння» – це один з найкраще написаних фільмів останніх років. У ньому по-справжньому закручена історія, блискуче написані діалоги та надзвичайно майстерно прописаний судовий процес.
За моїми відчуттями шанси виграти в обох сценаріїв приблизно однакові, але все ж потрібно поставити на когось. Тому, я повірю в останні тенденції Академії нагороджувати іноземні фільми і поставлю на «Анатомію падіння».
Найкращі жіноча роль та жіноча роль другого плану
Наталя Серебрякова
Коридор, DTF Magazine
Мені здається, найбільше шансів отримати «Оскар» за найкращу жіночу роль у цьому році у Лілі Гладстон. У цьому випадку відзнаку забере перша корінна американка, за роль, яка того заслуговує. Але змагатися з нею за статуетку буде Емма Стоун, бо фільм Лантімоса – це її бенефіс. Емма Стоун вклала всю себе до останнього шматочка у свою персонажку. Якщо подивитися, що там у попредніх нагородах цих двох акторок, то у Стоун вже є BAFTA, а у Гладстоун – премія Гільдії кіноакторів.
Що станеться, якщо вони розділять голоси академіків навпіл і залишать відкритими двері для інших переможниць? Серед решти номінанток – Аннетт Бенінг за «Наяд», Кері Малліган за «Маестро» та Сандра Гюллер за «Анатомію падіння». Це можливість для Гюллер вийти на перше місце. Моє особисте побажання, щоб «Оскар» отримала саме вона.
Що ж до найкращої жіночої ролі другого плану, то тут я бажаю беззаперечної перемоги Емілі Блант за втілення нею образу дружини Оппенгеймера. Але в неї є достойна конкурентка – Да’Вайн Джой Рендольф у «Залишенцях». По-перше, вона здобула нагороди американських критиків: Кола кінокритиків Нью-Йорка, Асоціації кінокритиків Лос-Анджелеса, National Board Review, Національного товариства кінокритиків. По-друге, вона ідеальна у ролі скорботної матері, яка відчайдушно намагається жити далі. Рендольф вкладає в свою героїню чесність і людяність, і стає тим мостиком, який об’єднує усіх героїв у фільмі. По-третє, вона єдина афроамериканка у цьогорічних оскарівських перегонах, і це ще надає їй плюсів з точки зору diversity.
Найкращі чоловіча роль та чоловіча роль другого плану
Інна Гордєєва
членкиня Спілки кінокритиків України, співведуча подкасту «Додивитесь в кіно»
Не хочеться казати, що цього року все очевидно, але так і є. Хоча, на мій погляд, абсолютно заслужено! Чотири прекрасних акторських роботи: Пол Джаматті – «Залишенці», Бредлі Купер – «Маесто», Колман Домінго – «Растін», Джеффрі Райт – «Американське чтиво». І одна легендарна – Кілліан Мерфі в «Оппенгеймері», який з хірургічною точністю зіграв Роберта Оппенгеймера — батька атомної бомби.
Глядачі/глядачки мають ненавидіти цього персонажа, зневажати та й просто не підключатися до героя, але сценарій Крістофера Нолана й акторська гра Кілліана поставили на коліна багатьох скептиків. Зворушливість очей Мерфі, крізь які можна побачити не тільки емоції персонажа, але й весь світ, що знаходиться в зневірі. Світ, у якому знаходимося всі ми.
Що стосується акторів другого плану, то вони мають допомагати розкриватись головному герою, мають бути потужним саппортом, навіть якщо вони антагоністи, бо без чорного немає білого. Але при цьому, вони обовʼязково мають свою мотивацію дій. Немає мотивації – сиплеться весь фільм, разом з головним персонажем. Це просто буде не щиро.
Цього року номінація чоловіча роль другого плану зібрала надзвичайно талановиті роботи! Якщо не бути душнілою, а розглянути всі акторські роботи в цій категорії, то і Раян Гослінг, і Марк Руффало, і Роберт Де Ніро – всі достойні «Оскару». Але є один Солʼєрі, який не виходить з голови вже півроку – це Роберт Дауні-мол. Його робота в «Оппенгеймері» дивовижно передає смак заздрісної та гнітючої системи, політичних амбіцій і холодних рішень щодо життя інших людей. І це все показав Дауні-мол. в своїй ролі. Браво! Я думаю: «Це його третя номінація, дайте вже йому Оскар!». Хоча насправді моє серце належить андердогу Марку Руффало, який зі синдромом самозванця втілив неймовірну роль в «Бідолашних створіннях». Не думала навіть, що Марк відкриє в собі талантіще комедії!
Найкращий режисер
Юра Самусенко
Skvot, со-ведучий подкасту «Додивитесь в кіно»
Крістофер Нолан фактично засейвив за собою нагороду за найкращу режисуру. Про це говорять не лише премії, які він отримав напередодні церемонії у кіноіндустрії. Про це говорять всі навколо. І, здається, ситуація з найкращим фільмом теж збігається, а значить Нолану не варто турбуватися цього року за даремне сидіння у кріслі кінотеатру Кодак. Крістофер був аутсайдером «Оскара» трохи довше вічності, але зміна кіностудії Warner Bros. на Universal все-таки пішла на користь – зокрема, і в масштабній рекламній кампанії, що схрестила мечі із промо «Барбі». На мій погляд, «Оскар» за «Оппенгеймера» для Нолана схожий більше на відзнаку «за заслуги», адже він може делікатніше обходитися з матеріалом. Втім, можливо, вже і настав час якось його підбадьорити серйозними кінопризами.
Найкращий фільм
Дарʼя Бадьйор
LB.ua, кураторка фестивалю Київський Тиждень Критики)
Кінокритичний чит-код: у наших прогнозах щодо переможців «Оскарів» найпростіше звернутися до списків переможців/переможців на нагородженні різноманітних професійних гільдій. У головній номінації – «Найкращий фільм» – ми дивимося на нагороди продюсерської гільдії. Торік її лауреати в цій категорії, а також в номінаціях за найкращі повнометражні анімаційний та документальний фільми, повністю співпали з «оскарівськими».
Цього року основну нагороду продюсерської гільдії забрав «Оппенгеймер» Крістофера Нолана. З великою ймовірністю, це призведе і до першого головного «Оскара» для британсько-американського режисера, одного з головних творців оригінальних блокбастерів. Це, до слова, як не дивно, лише третій фільм Нолана, який номінується в категорії «Найкращий фільм» – разом з «Початком» та «Дюнкерком».
Стрічки Нолана змагаються одна з одною у масштабі, експериментах з часом та простором, кастингу. Утім, «Оппенгеймер», напевно, найбільш епічне його полотно. Тут режисерські амбіції абсолютно співставні з фігурою протагоніста – Робертом Опенгаймером, винахідником атомної бомби. Опенгаймер, якого піднесли на п’єдестал так само різко, як і намагалися звідти зняти, – одна з ключових постатей американської історії другої половини ХХ століття. Через нього можна багато чого зрозуміти про політичне життя країни, і стрічка Нолана намагається зробити саме це – доволі критично і на диво видовищно.
