Режисерський дебют Піла був ковтком свіжого повітря у світі горорів, а його другий фільм «Ми» доволі вдало балансував між свіжим поглядом на жанр та зрозумілістю для глядача. Нова стрічка режисера, «Ноу», багато в чому повторює здобутки попередніх, але водночас відкриває нові грані Піла як автора.
Спершу згадаймо, за що ми любимо Джордана Піла. По-перше, він точно знає, як створити Гічкоківський саспенс, чим користувався у своїх попередніх фільмах. Вибудована там довершена аудіовізуальна структура працює, як точний механізм: і тримає в напрузі, і змушує дивитися картину неодноразово.
По-друге, Піл із тих авторів, хто не соромиться явних референсів і цитувань. Часто це біблійні алюзії або ціла цитата з Біблії (у «Ноу» фраза з книги пророка Наума відкриває фільм), чи то прямі відсилки на відомі картини як-от алюзії на «Дитину Розмарі», що зчитувалися в «Пастці».
А головне, режисер мав свій тематичний фокус. Піл порушує питання расизму в дебютній стрічці «Пастка» та змушує чесно поглянути на американське минуле в «Ми». Навіть проєкти, які Піл робив як продюсер чи до яких залучався в інших ролях, завжди мали соціальний фокус: байдуже, це римейк «Кендімена» про темношкірого маніяка чи серіал Lovecraft Country, який надихався оповіданнями Лавкрафта та зображує расистську Америку.
У новому фільмі Піл стає глибшим: цитати менш очевидні непідготовленим глядачам, а тема виростає з локально американської до загальносвітової.
За сюжетом, головний герой О’Джей (Данієл Калуя – улюблений актор Джордана Піла) – спадкоємець роду темношкірих вершників, чий прапрапрадід (може там є ще одне «пра») був зафільмований на першому рухомому зображені в історії – дослідженні Едварда Майбріджа. Батько О’Джея таємничо гине в першій сцені, тому тепер хлопцю потрібно далі вести справу його родини. Аж раптом його життя і плани змінює невідомий летючий об’єкт, який він помічає над ранчо.
О’Джей та його сестра Ем (Кеке Палмер) вигадують план на сотні тисяч доларів. Вони вирішують зафільмувати НЛО і стати першими, хто зробить це якісно та реалістично, щоби потрапити на шоу Опри.
На жаль, на цьому шляху ланцюжки прийняття рішень героїв та їхньої реалізації часто будуть немотивованими та неправдоподібними. Не дуже віриться, що можна завдяки одному спогаду розгадати природу іншопланетянина, а потім обдурити його за допомогою кількох трюків. Подібні упущення руйнуватимуть включення в історію.
Втім, повернімося до Шоу Опри, яке згадується тут недаремно. Піл розкидує у просторі фільму відсилки на культові для Штатів телевізійні проєкти та навіть приплітає історію нападу шимпанзе, яка трапилася у 2009 році. У світі «Ноу» цей напад змінює назавжди життя Рікі Парка, якого зіграв Стівен Ян — цього актора Піл поцупив із перезапуску серіалу «Сутінкова зона», де виступив шоуранером. До речі, подивіться серію The Traveler зі Стівеном Яном – можливо, знайдете декілька відповідей і на побачене в «Ноу».
Власне, телебачення, кіно та індустрія розваг стають тут головним об’єктом критики. Все, як у добрі старі часи, коли на початку кар’єри Піл працював актором і шоуранером комедійного скетчкому «Кей і Піл», де висміював актуальні американські проблеми. Тільки цього разу в нього виходить велика сатира, а не двадцятихвилинна комедія для мережевого ТБ.
Але є речі, які Піл, імовірно, не наважується критикувати. Він із теплом ностальгує за аналоговим, що нескладно помітити у важливих деталях (плівковій камері, платівках і навіть грошах із Монополії). Цю ламповість аналогу він протиставляє сучасності, діджитальності, виразниками якої стають аніматронні коні, зелений екран та цифрові камери, які виводять із ладу місцеві комахи.
Ще одним символом протистояння “фейк/справжнє” стають коні, що не дивно для Піла, який постійно показує у своїх роботах тварин. У дебюті режисера був олень, у другому фільмі – кролики, а цього разу – згадані раніше коні й мавпенятко, на честь яких названі епізоди фільму.
Відволікатися від усіх цих символів дозволяє музика. Приємно кожного разу спостерігати в картинах Піла кропітку роботу над музичним супроводом. Композитором знову виступив Міхаель Абелс, але його фірмові страшні скрипи, якими запам’яталися «Пастка» і «Ми», можна навіть не помітити. Але музика грає велику роль у сценах, пов’язаних із Глядачем (так герої називають НЛО) і також виступає додатковим інструментом для надання об’єму характерам персонажів.
Вірність одному композитору поєднується в Піла з постійними візуальними експериментами. Він уже втретє змінює оператора й цього разу кличе працювати глибу фантастики, швейцарця Хойте ван Хойтему. Ван Хойтема працював з Крістофером Ноланом над його фільмами «Інтерстеллар» та «Тенет», а також Ad Astra Джеймса Грея з Бредом Піттом і фільмом про Джеймса Бонда «Спектр» Сема Мендеса. Екшн-сцени «Ноу» дійсно зняті якісно й динамічно. Стрічка загалом витримує заданий ритм, хоч і не без провисань, а ще й доволі яскравою завдяки кольоровим акцентам майже в кожній сцені: від глибокого синього та червоного до вибуху барв у ключовому епізоді.
Підсумовуючи, Джордан Піл у новому фільмі залишився вірним собі та додає нові акценти й більшу глибину у творчість. Тож тепер любителям кліше доведеться переглянути своє ставлення до автора як майстра тільки «горорів про расизм». Водночас сподобається новий Піл далеко не всім, бо сюжетні розбіжності не раз випробовуватимуть вашу довіру до всесвіту фільму. Втім, ми вас попереджали.
