«Кримінальне чтиво» Квентіна Тарантіно – найяскравіший приклад абсолютного кінематографічного гіпертексту, чистого кіно. Його головною самоціллю є не горезвісний авторський меседж, а поступовий винахід нової кіномови, що переписує при цьому всі звичні жанрові канони. Знайомі типажі і сюжетні ходи поміщені режисером в інший стан власного існування у кадрі. Єдина фатальна жінка стрічки, Міа Воллес, стає скоріше жертвою власної нездатності до самоконтролю. Її спокуса та флірт не обертаються dance macabre. Це просто танець без продовження, прелюдія, але до її власних внутрішніх змін. Макгафін – загадкова валіза – залишається нерозкритою просто тому, що рушійною силою авторської думки не стає прагнення розгадати цю загадку для глядача. У картини її насправді немає, позаяк «Чтиво» сумнівно належить до будь-якого різновиду нуару. Позбавити цю саму детективну пружину всякої значущості можна завдяки спостереженню за героями і їхніми діями.
Під обкладинкою множинного переказу дешевої літератури з її розхожими кримінальними сюжетами, героями-архетипами і чорнушним реалізмом ховається не неонуар і не постнуар, але виключно річ в собі. Це позажанровий зразок патологічної авторської синефільської гри, яка претендує на ту ж ступінь автентичності, що і «Не торкайся мене» Жака Ріветта. Що примітно, «Кримінальне чтиво» здається фільмом, в якому немає головного – змістовного головного героя, персонажа або персонажів, навколо яких рухається у хаотичному порядку весь наратив. Героя, що концентрує у собі авторський світогляд, абсолютно немає, бо ідейні точки дотику у стрічці парадоксальні: Бог згадується, але про його існування в картині складно здогадатися. Навіть розв’язка у стилі Deus ex Machina викинута на смітник. Насильство понаднормове, але водночас і карикатурне. Відчуття завершеності у фільмі досягнуто, але фінал не є фіналом – це новий початок. Велика кількість синефільських цитат в інших руках обернулася б авторською поразкою. Своє кіно не може бути пазлом з чужих робіт, але методика постмодернізму у Тарантіно реалізує його мрії про фільм, який він сам готовий переглядати багато разів. Низька естетика кінематографа перетворена в результаті у високу.
Режисер однаково фокусується як на безлічі героїв, що населяють його кіновсесвіт, так і на різного роду деталях суто кінематографічного плану. Він дає персонажам можливість сказати навіть більше, ніж потрібно (слова і діалоги не просто ілюструють будь-що, вони існують у просторі витонченої авторської рефлексії суцільних дрібниць, проте не призводять до бунту сенсів). Яскравий бекграунд невблаганно затьмарює авангард, де все гранично просто і умовно. Але чи не є умовним «прочитання» Тарантіно взятої на озброєння самої естетики бульварних романів.
У «Кримінальному чтиві» головним стає не кримінал, але чтиво як образ думок і дій усіх персонажів, які живуть за принципами живи швидко – помри молодим. Чтиво як домінуючий елемент авторської оповіді, з усіма ліричними відступами і діалогами, гранично втягнуто у сюжет, що розсипається на окремі історії. І суть стрічки криється не у переплетені долей, але у тому, що ці долі зробило такими. Так, «Кримінальне чтиво» – картина про фатум, але фатум, який записаний спочатку на авторській матриці; загибель всіх і кожного забезпечена, декого поза кадром. Тарантіно цікавить, чому і як з героями відбулися такі казуси. Для режисера смерть всього лише частина кінопростору, при тому насправді для нього це найяскравіша частина. Вмирають пішаки, вмирають і ферзі; залишається чисте видовище, гра у смерть за зламаним каноном.
Лише потім Тарантіно буде створювати пастиші, прагнучи повторити власний же успіх, та віддаючи данину поваги практично всім існуючим низьким жанрам і стилям – від blaxploitation до спагетті-вестернів. «Кримінальне чтиво» – це кіно про все та ні про що, фільм, знятий заради самого себе, ніби очищений від будь-яких зрілих висловлювань, що зв’язують його з тісною і задушливою реальністю, яка існує у фільмі, та лише натяками і штрихами. Він не є навіть ескізом реальності. Стрічка цю нову реальність створює сама, але не шляхом тотального заперечення всього застарілого. Тарантіно у своєму інтерв’ю Vulture y 2015 році так коментував реакцію на свій найбільш відомий фільм: «Проблема – це тупі глядачі. Але я думаю, що глядачі і справді стають розумнішими – це просто вплив часу. У п’ятдесятих глядачі вважали нормальним і природним те, що глядачі 1966 року вважали б смішним і наївним. А глядачі 1978 року посміялися б над стандартами глядачів 1966 року. Трюк у тому, що треба випереджати час, випереджати стандарти, щоб над твоїм фільмом не сміялися 20 років потому. Коли вийшло «Кримінальне чтиво», люди були вражені: «Вау, я ніколи не бачив такого фільму раніше. У кіно можна так?». Я думаю, що такого більше не відбувається з моїми фільмами. Я тепер з усіма на рівних».
