2 лютого в прокат виходить документальна стрічка «Рідні» Віталія Манського. Режисер народився в Україні, майже все життя прожив у Росії, а коли залунало «кримнаш» – емігрував до Латвії. Його фільм «Рідні» – сімейний фотоальбом, в який вклеєні кухонно-диванні монологи чималого сімейства. Розкидані по всій Україні, від Львова та Одеси до Криму і Донбасу, вони мають цілком полярні погляди на ситуацію в країні. При цьому в полеміку рідні Манського вступають лише посередньо, співіснуючи в одному фільмі. Безпосередній діалог поки що неможливий – скайп-розмова Криму зі Львовом відверто не клеїться.
Перегляд «Рідних» має ефект застільної бесіди в колі родичів… іноді не найприємніших. І хоча подібна зустріч може легко перерости в суперечку, це вже хоча б якийсь прообраз демократії, в якому відступає диктат зомбо-ящику. Але, на жаль, його впливу так легко не здихатися. От якби «Рідних» показали замість новин, то герой фільму дід Міша з Донбасу побачив би, що на вулиці Степана Бандери у Львові не спалюють російськомовних. Та чи вдалося б стрічці розвіяти хоч якісь хибні уявлення львів’ян про Донбас чи Крим? Навряд чи. Радше – підтвердити. Дід звинувачує американців у розколі країни, а його донька мрійливо згадує радянську ковбасу, яку завозили після війни у шахтарські міста. Чималою мірою цей фільм промовляє до російського чи проросійського глядача: робить спробу розвінчати совєтський міф про руку Заходу, яким так вправно користується сучасна путінська пропаганда. Проте в Росії його показували лише в рамках Артдокфесту, президентом якого є сам Манський – та й по тому.
Для українського ж глядача – це можливість відстороненого погляду на одну родину, що втілює панораму цілого суспільства. Та й взагалі, приємно знати, що там ще є голос, який не кричить «кримнаш», а здатен до тверезого роздуму. Хоча «Рідні» – радше не про можливість говорити, а про здатність слухати й чути. Манський зізнається, що це було найтяжче: не вступати у суперечки, а просто давати висловитись – особливо, коли позиція співбесідника здається тобі абсурдною. Прислухатися до родичів – справа занадто утопічна, але бути здатним до діалогу з ними – мінімальна необхідна умова миру. Мабуть, «Рідні» якраз про це.
«Я хотів зрозуміти дещо про минуле моєї країни, сім’ї» – так Манський прокоментував свій фільм «У променях сонця». Очевидно, що «Рідні» продовжують цей пошук. У Північній Кореї режисер побачив, як комуністичний міф твориться, а в Україні – як по-різному проявляють себе його недобитки. Манський не винаходить протиотрути від «совєтської ідеології», а його голос не перекричить пропаганду «Першого каналу» там, де цього найбільше потребують. Він лише фільмує світоглядні відмінності людей у різних регіонах України. Тепер нам би зрозуміти, що зможе їх об’єднати.
