«Рокетмен» – це один гігантський флешбек. Терон Еджертон у костюмі диявола заходить у кімнату, де йому допоможуть реабілітуватися після залежності від наркотиків, алкоголю та сексу. І тут, власне, починається його розповідь. Минуле не блищить зірковістю: тато – егоїстичний меломан, який не дає сину навіть торкатися своїх платівок; мати – типова домогосподарка із комплексом меншовартості; жодних братів та сестер для обіймів. Дитинство стає переломним лише, коли батьки подають на розлучення. Маленький Реджі (справжнє ім’я Елтона Джона) подає надії на яскраву музичну кар’єру і, граючи у гурті по закурених барах, врешті знаходить свій шанс отримати визнання.
Єдина причина для тривоги перед переглядом байопіку про Елтона Джона був режисер Декстер Флетчер. Він встиг забруднитися репутаційно у дозйомках «Богемної рапсодії», правлячи сценарій та перемонтовуючи все, що наробив Браян Сінгер. Тому поки важко зрозуміти, наскільки помітна його рука у фінальному результаті. А тут знову мюзикл, знову про музиканта та ще й всесвітньо відомого (ну, можливо, у космосі про нього теж чули). І насправді турбуватися за режисуру не доводиться. Під пильним оком студії Marv, за яку відповідає Метью Вон, кіно постаралися зробити максимально яскравим та музичним. Флетчера не заносить на бродвейські мотиви, як це часто трапляється з Робом Маршаллом. Терон Еджертон втопає у задоволенні від власного перфомансу. Тобто найголовніші речі для мюзиклу знаходяться на своїх місцях.
Перша пісня відразу дає зрозуміти, що камера не буде статично спостерігати за персонажами. Вона кружляє не лише в епізодах вживання наркотиків та пристрасних поцілунків, об’єктив оператора Джорджа Річмонда святкує життя разом із головними героями на повну. Пісня «The Bitch is back» класно пасує ввідною для всіх, хто вперше почує Елтона та логічно розпочинає болючу тему ідентифікації, яка, щоправда, у таких стрічках лежить на поверхні. Флетчер фарширує кіно всією дискографію музиканта. Кожен трек не змушує щулитися від іспанського сорому. Ну а «Satuday night’s alright» впевнено займе своє місце у трендах Youtube, якщо хтось наважиться вирізати цю сцену з фільму.
Разом з тим, «Рокетмен» працює на полі вау-ефекту лише для своїх, відкритих людей. Флетчер не перевертає жанр, не робить карколомних трюків, його сюжет не виходить за рамки конвенційного байопіку про дитинство, юність та зрілість. Покриваючи історію Елтона Джона блискітками, режисер хіба що випробовує цнотливу аудиторію пристрасними прелюдіями, в яких не проявляється жодного сорому. Зрештою, Елтон Джон справді відкритий і не боїться показувати себе лише у хорошому світлі. Тому від будь-яких посередніх діалогів хочеться знову і знову втікати до музичних номерів, наче до Нарнії від світу Другої світової війни. З такими проблемами зазвичай зіштовхуються великі франшизи та тентполи, де фантастичний світ вимушено співіснує зі скорботною реальністю. Переходом від одного до іншого завжди була або деструктивна поведінка протагоніста, або його піднесений настрій. Вони змінюють відразу наратив і самого фільму.
За дві години Декстер Флетчер протягує глядача за руку через найяскравіші епізоди життя Елтона Джона. Просто потрібно вимкнути упереджене ставлення, бо власне Елтон Джон – це антонім упередженості. Ймовірно, що кіно про музиканта не сподобається тим, кого не цікавлять поп-ікони сучасності, кому байдужі блискавичні костюмовані перевтілення Еджертона. Окей, це все ще кіно з лінійки «Богемної рапсодії», в якому міститься непроголошений шаблон по виробництву байпоків про життя визначних особистостей. Втім, режисер виринає з цієї хвилі буденності завдяки класним епізодам з піснями. Якщо до всього фільму і можна ставитися з боягузливим скепсисом, то фінальне виконання «I’m still standing» навряд чи залишить байдужим.
«Рокетмен» радо прийняли на прем’єрному показі Каннського кінофестивалю. Ще б пак, заключний епізод повністю відтворює кліп Елтона Джона, який знімався на Лазуровому узбережжі. Технологія чимось нагадує «Форреста Гампа», що неминуче викликає ностальгію за вставками вигаданих особистостей у хроніку. І саме цей момент показує, наскільки творці закохалися у власний матеріал. А якщо кінороби роблять своє кіно без ентузіазму, то хіба таке потрібно глядачам?
