Якщо ви раптом не стежите за творчістю австрійського режисера, що декілька років тому відвідав «Молодість» і презентував виставку своїх фоторобіт в Мистецькому Арсеналі, раджу негайно це виправити. Зайдль – один із найсамобутніших європейських авторів з унікальною стилістикою відстороненого репортажу на межі між ігровим і документальним кінематографом. Власне, його останній фільм, «Сафарі», на даний момент виглядає вершиною такої парадигми. Здається, у новій роботі режисер полемізує із своєю ранньою картиною «Тваринна любов» (1995): в тій картині Зайдль репрезентував самотність й дивакуватість через надлишок прив’язаності до хатньої звірини, у «Сафарі» ж скупими мазками змальовує відразливий внутрішній світ тих, хто любить поцілити в живу мішень з безпечної відстані. Жорстокий екскурс режисера споріднений із «Бестіарієм» Дені Коте, іще лаконічнішим нарисом, після якого особливо вразливі прямо з кінотеатрів відправляються боронити права тварин.
Втім, «Сафарі» зконцентроване в першу чергу на людях, ставленням до яких Зайдль маніпулює з філігранною майстерністю. Звичайно, зображене сафарі нічого, крім огиди, не викликає і викликати не може, але щодо його учасників режисер деякий час зберігає ілюзію поблажливої нейтральності – після чого прицільно добиває расистськими висловлюваннями мисливців («Нічого не маю проти чорних… Вони майже такі самі люди, як ми») і жахливою сценою білування зебри й жирафа. Зайдль готує ґрунт поетапно, вводячи в оповідь декілька лейтмотивів, кожен з яких у фіналі дійде тієї стадії, коли викликатиме презирство до персонажів без усілякого режисерського втручання. Напевне, в цьому одна із принад відстороненого стилю – коли його майстер вирішує вряди-годи показати зуби, це перетворюється на справді важку артилерію.
Алекс Малишенко
У 1960-х в Австрії зібралася група однодумців, які створили рух, що згодом отримав назву Віденського акціонізму. Вони влаштовували провокативні перформанси та вчинки, більшість з яких могли надто шокувати публіку – наприклад, прилюдно вступали у статевий контакт або ж потрошили тварин. Частина їх ідеологів розцінює це як відповідь на жорстокість суспільства, що, як ми знаємо, з 60-х не стало менш агресивним.
Ульріх Зайдль, здається, не втрапив до лав акціоністів чисто випадково: за віком не підійшов. Проте дух та, головне, ідеологію засвоїв. Саме їх він і втілює у «Сафарі» – документалці про узаконені вбивства тварин. Зайдль знімає фільм за методом, близьким до дилогії Джошуа Оппенгаймера – герої-мисливці показують все самі, навіть не підозрюючи, що вчиняють не дуже добре. Ба більше: діляться своїми враженнями від полювання, емоціями від вбивства і ще деякими поглядами, які не надто пасують толерантним європейцям.
Режисер майстерно вибудовує свою розповідь, яка складається з декількох полювань, щоразу жорсткіших. При цьому спостереження ведеться відсторонено, але не випускаючи жодної подробиці – покажуть більше, ніж того б хотілося. Проте побачити це просто необхідно: нехай ви не записувалися на сеанс шокової терапії, але, як вже потрапили, навряд чи зайвим буде дозволити їй навести трохи ладу в світогляді.
