Перед створенням своєї, можливо, найбільш видатної роботи, Акіра Куросава вже мав успіх із попередніми фільмами. Міжнародне визнання йому приносить «Расьомон» 1950 року – ця стрічка взяла нагороди на Венеційському кінофестивалі та на «Оскарі». За рік потому він знімає екранізацію роману Федора Достоєвського «Ідіот».
Ідея створення культового фільму «Сім самураїв», який остаточно закарбує ім’я Акіри Куросави в історії кіно, спочатку мала зовсім іншу форму й сильно відрізнялася від кінцевого сюжету. Первісно режисер хотів зафільмувати історію життя самурая, якомога докладніше описуючи один день героя. Наприкінці самурай помиляється, і щоби захистити свою честь, робить сепуку – ритуальне самогубство – протикаючи мечем живіт. Однак, сценаристові Шинобу Хашимото не вдається зібрати достатньо свідчень про середньовічних воїнів, і режисеру доводиться відмовитися від цього задуму.
Здавалося, Куросаву спіткала невдача (і він дійсно сильно переймався неможливістю втілити свою ідею), проте серед знайдених матеріалів неочікувано виявилася історична стаття. У ній розповідалося про селян, які найняли самураїв для оборони поселення від набігів розбійників. Так, базуючися на цій історії, Акіра Куросава разом із Шинобу Хашимото почали клопітливо створювати новий фільм.
Виконана робота (насамперед сценарна) видається справді монументальною. Акіра Куросава старанно відтворював героїв. Вони вийшли справжніми, об’ємними, зі своїми особливими рисами. Образи самураїв продумали до найдрібніших деталей, і кожен із них по-своєму запам’ятовується глядачеві.
Один із найяскравіших персонажів сімки – Кікутійо, якого зіграв улюблений актор Акіри Куросави – Тосіро Міфуне. Він навіть не самурай, а син селянина, який намагається прилаштуватися до поважних воїнів та бути їм рівнею. Комічний, енергійний, метушливий Кікутійо став справжнім талісманом фільму. Сьомий самурай – інакший, трикутник серед кіл, вносить комедійний складник, який доповнює глибину картини. Напевно, у винайденні таких контрастних персонажів і прихована геніальність сторітелінгу Шинобу Хашимото.
Переходячи від контрасту оповідального до контрасту візуального, варто приділити увагу монтажному новаторству Акіри Куросави. У «Семи самураях» найвеличніші батальні сцени світового кінематографа. Досягається це різними способами: й типовою для режисера грою світла й тіней (переваги чорно-білого кіно), й побудовою динамічного кадру (розміщення героїв та оточення, облаштування часто театральної мізансцени), й аритмічним монтажем (іноді сцени битв майже спричиняють задуху).
Музика у фільмі також робить неабиякий внесок у створення довершеної картини. Композитор Фуміо Хаясака, який постійно працював із Акірою Куросавою, написав для «Семи самураїв» видатний саундтрек. Музика не тільки доповнює те, що відбувається на екрані, а й стає самостійним художнім засобом. Композиції настільки самодостатні, що далі живуть незалежно від «батьківського» фільму – творчість Фуміо Хаясака, наприклад, слугувала натхненням для голлівудських режисерів. Надсильне аудіальне оздоблення влучно передає ще одну характерну рису режисера та цього фільму зокрема – поєднання східних та західних мотивів.
Загальновідомий факт, що Акіра Куросава – палкий шанувальник західної культури. Він із неабиякою цікавістю заглядав у голлівудські стрічки, переймав настрій американських фільмів. «Сім самураїв» і справді часом скидається на такий собі «японський вестерн». Окрім того, що Куросава знімає кіно на межі популярного та авторського, він ще й балансує між сходом та заходом.
Створюючи фільм, японський геній не розмінюється на дрібниці, він пише широкими мазками. Його не бентежить безжальна тривалість у майже три з половиною години, не переймався він і щодо зриву всіх бюджетів. Ба більше – спокій та комфорт акторів були точно не в пріоритеті режисера: зйомки проходили за найнеприємніших погодних умов, а сцени перезнімали безліч разів. І все задля задоволення прискіпливого перфекціонізму автора. Менше з тим, завдяки такій самовіддачі світ має головний екшн в історії кіно.
