Серіал «Сосни» (2015–…), «Візит» (2015), а нині – ще й «Спліт» скидаються на послідовні спроби Найта Ш’ямалана проторувати шлях назад до улюбленого жанру, психологічно напруженого містичного трилеру з запаморочливим фінальним твістом. Аби у нас не лишилося жодних сумнівів, що «Спліт» – частина колишнього кіновсесвіту режисера (і сюжетно, і жанрово), у фільмі в епізодичній ролі Девіда Данна з’являється Брюс Вілліс, який об’єднує нову роботу Ш’ямалана із «Невразливим», перетворюючи «Спліт» ніби на сіквел останнього. Власне, вже зараз режисер планує наступний фільм, в якому зіштовхне Девіда та Кевіна, головного героя «Спліта». Хто ж такий Кевін?
Кевін (Джеймс МакЕвой) страждає на дисоціативний розлад ідентичності (ДРІ), одне з найбільш кінематографічних психологічних захворювань, що подарувало нам Тайлера з «Бійцівського клубу», Боббі з «Бритви» Де Пальми, містера Брукса з «Хто ви, містер Брукс» і, звичайно ж, Нормана Бейтса з «Психо», що його Ш’ямалан побіжно цитує в «Спліті». І Гічкок, і Ш’ямалан для створення своїх персонажів запозичують історії справжніх злочинців із розладами особистості – Еда Гейна та Біллі Міллігана відповідно. Образ останнього ось вже як двадцять років мріє втілити на екрані ДіКапріо, та доля «The Crowded Room», адаптації книги Деніела Кіза, де Леонардо має грати заповітну роль, досі не відома.
МакЕвою навіть двічі поталанило зобразити героя з дисоціативним розладом. Після ролі брудного поліцейського в екранізації роману Ірвіна Велша «Багно» акторові не звикати до підборів, там же він практикував і миттєву зміну втілюваних образів. Дев’ятирічний хлопчик, педантичний збоченець з ОКР, майстриня пасивної агресії середніх років, гомосексуал-модельєр – їх у тілі Кевіна аж двадцять чотири, як і в Біллі Міллігана. І кожен – зі своєю сексуальною орієнтацію, інтелектуальним рівнем і переконаннями, ба навіть захворюваннями. За потужністю свого перформансу МакЕвой порівняний із Кейт Бланшетт у тогорічному «Маніфестом», де акторка перевтілювапася у тринадцятьох героїв.
Та попри акторську майстерність МакЕвоя, «Спліт», як і чимало подібних стрічок, має неабияку ваду: він наслідує традицію розважальної кіноіндустрії, яка, за винятком кількох картин («Три обличчя Єви», «Сибіл»), зображає людей із ДРІ небезпечними фріками, що одержимі вбивствами та іншим криміналом. За укорінення таких стереотипів режисер вже дістав на горіхи, не врятувала навіть прогресивна позиція, що її дотримується одна із героїнь фільму – докторка Флетчер (Бетті Баклі). Психіатр Кевіна підкреслює автономність та унікальність кожної із його особистостей, необхідність створення між ними гармонійних стосунків замість інтеграції в одну єдину (підхід, якого дотримується архетипічна психологія). Вона намагається довести, що герой МакЕвоя – не менш нормальна людина, аніж інші, ба більше – надлюдина, наступний щабель еволюції. Докторка спирається на неймовірний вплив ментальних станів на хімію тіла (справді, деякі дослідження частково підтверджують цей зв’язок), гіпертрофуючи його до масштабів надприроднього. Втім, таке коректне ставлення до людей з ДРІ стосується лиш одної героїні, голос якої розчиняється в загальній інтонації фільму, що вперто дотримується звичних кліше Голлівуду.
Тож маргінальна частина особистостей Кевіна, схильних до насилля, «виходить у світло» (тобто бере контроль над тілом), вдається до зухвалого викрадення трьох дівчат посеред білого дня й запроторює їх до підвалу. Блукання камери темними коридорами вслід за жертвами будуть викликати у глядача приступи клаустрофобії наступні півтори години, протягом яких Ш’ямалан нагнітатиме саспенс оповідями про пришестя хтонічного Звіра, котрого досі ніхто не бачив (навіть численні особистості Кевіна).
Втім, дитячу страшилку режисер трохи освіжає ніцшеанським мотивом надлюдини, якою і повинна стати двадцять четверта особистість Кевіна (така собі суміш містера Гайда із Доларгайдом з «Червоного дракону»), звільнившись через жертвоприношення заручниць, що символізують благополуччя, комфортне життя, в якому нема місця фізичним і духовним поневірянням. Власне, лише для цього і потрібні сюжетові героїні Гейлі Лу Річардсон і Джессіки Сули. Після того, як персонажі МакЕвоя розкидають їх по різним кімнатам, Ш’ямалан і зовсім забуде про них аж до часу Х, вивільнивши якомога більше екранного часу Ані Тейлор-Джой (зірка інді-горору «Відьма») та МакЕвою.
Кейсі, яку грає Тейлор-Джой (що, до речі, переконливо заглядає прямісінько у камеру – улюблена фішка режисера) від початку різниться від інших двох дівчат: вона тримається доволі спокійно та стримано, першою йде на контакт із нападником. Проте,хоча причина такої поведінки й інтригує, Ш’ямалан низкою притягнутих флешбеків швидко викриває її, чим ризикує неабияк засмутити аудиторію.
Отож, незважаючи на напругу, яку постійно підживлює операторська робота, музичний супровід, і, врешті-решт, гра МакЕвоя, у фіналі «Спліт» не бентежить глядача несподіваним сюжетним поворотом. Тривіальна ідея «жертва перетворюється на мисливця» не може претендувати на повноцінний твіст (не будемо завчасно спойлерить, звідкіля береться лейтмотив полювання, нехай лишиться місце хоч для якихось сюрпризів). Ш’ямалан ігнорує сюжетний потенціал психологічного стану Кевіна (максимум, чим намагається спантеличити нас режисер – необхідністю подекуди вгадувати, хто з особистостей наразі взяв гору над тілом), не задіює він і другорядних персонажів, що хоч якось урізнамонітнило би історію. В кінці «Спліт» розсипається, повільно згасає – замість того, аби вибухнути фінальною кульмінацією, на яку заслуговали і глядачі, й узята до реалізації ідея.
