Авторське кіно (а тим паче шведське авторське кіно) нерідко та небезпідставно асоціюється із персоною Інґмара Берґмана. Берґманівське кіно психологічно та інтелектуально досліджує різні сфери життя, а сам режисер намагається знайти відповіді на вічні питання штибу «хто я?» і «чому я став/стала таким/такою, яким/якою є» крізь призму особистісного досвіду. А втім, чи не в усіх стрічках – від «Літа з Монікою» до «Фанні та Александра» – майстер авторського кіно намагається дістатися коріння гріха, розібратися у власному дитинстві через кінонаративи та встановити причинно-наслідкові зв’язки життя та смерті.
Гадаємо, апогеєм творчості Берґмана варто вважати саме «Персону», яка, згідно зі словами режисера, врятувала йому життя, відкривши друге дихання для створення кіно. Стрічка «Сором» (як і «Час вовка») вийшла згодом у 1968 році, тобто тоді, коли режисер був у найкращій творчій формі. Це кіно про «маленьку війну» на периферії, почуття сорому та людей, яким доводиться його носити, ніби обов’язковий аксесуар. Режисер фільмує, як війна впливає, змінює і що змушує відчувати. Розповідаємо, як дивитися та розуміти «Сором».
(обережно, спойлери!)
У центрі антиутопійної драми – подружжя музикантів (Ян та Єва), оточених відгомоном, а згодом і насиллям війни. Фільм починається з темного екрана, на тлі якого звучать черги вогнепальної зброї, а у фінальній сцені героїня Лів Ульман (Єва) розповідає моторошний сон. Утім, реальність постає такою абсурдною, що все, що трапилося з героями, також видається сном про війну. Режисер подає відчуття сорому природним наслідком насилля та навіює глядачеві питання: «Чи відчуває сором той, хто почав війну? Чи відчуває сором людина, скоївши насилля?» Тема сорому за свої вчинки часто розвивається у фільмографії Берґмана, адже це якраз той дитячий досвід, який режисер намагається осмислити та сублімувати у творчості.
У «Соромі» Берґман іде протореним шляхом, дотримуючись сформованого стильового шаблону: показує історію «in» та нівелює «out». Внутрішнє превалює над зовнішнім. Режисер сцена за сценою показує, як війна проникає в життя героїв: повз проїжджають колони військових машин, друзі розповідають моторошні новини, стається авіаналіт. Просочившись в інформаційну бульбашку (головний герой Ян не хоче полагодити радіоприймач, аби не чути новин про війну), якою намагались оточити себе персонажі, війна проникає всередину героїв, змінюючи ДНК та модифікуючи свідомість. Ми, українці, добре знаємо, як відчувається війна, коли перебуваєш на різній відстані від бойових дій. Навіть якщо ворожих пострілів не чутно, війна оселяється в мозку. Режисер каже: «Я мав ідею «маленької війни» ще задовго до «Сорому». Хотів зосередитися на війні на периферії, де все заплуталось і ніхто не знає, що відбувається насправді. Якби я мав більше терпіння, поки писав сценарій, то зобразив би цю «маленьку війну» набагато краще. Але терпіння мені не вистачило».
Вагомою в «Соромі» є специфіка моральної деградації персонажів. Головний герой Макса фон Сюдова (Ян) переживає кафкіанську зміну – кардинальну, різку та моторошну. З нерішучого та м’якотілого, ніби річковий рак без панцира, він перемінюється на зачерствілого, не здатного на емпатію чоловіка. Глядачеві лишається обирати свій варіант відповіді: війна змінює чи насправді оголює до суті?
Ян аж ніяк не загартований «міцний горішок» чи супермен. Він не схожий на типове амплуа героя-борця зі сталевим характером, який пройде крізь вогонь і воду, аби вижити чи захистити тих, кого любить. Все, на що він здатен – плакати, коли варто було б зібрати волю в кулак. Перед нами герой, якому не вистачає ні сил, ні волі. Війна захоплює його зненацька, тому персонаж переживає неприродні трансформації. Слабкодухість стає жорстокістю. Якщо раніше Ян не міг убити навіть домашню птицю, тепер він вбиває хлопця-дезертира. Дезертирство чи зрада не були для Яна причиною вбивства. Він не діяв за принципом справедливості чи згідно з моральними переконаннями. Глядачеві складно назвати об’єктивну причину для вчинку героя, адже насправді, як показує режисер, її немає. Тому крізь цей учинок просочується сором: через спроможність безпричинно забрати життя слабшого.
Історія героїні Лів Ульман (Єва) – це історія розпаду особистості. З сильної та характерної жінки Єва стає слабкою і беззахисною. Особистість руйнується, адже вона переступає через власні цінності та гідність. Єва не знає, ким тепер є, так само, як у власному сні не може пригадати щось важливе. Берґман доводить, що війна змушує забувати про те, ким ти був. Так, все, що відчуває Єва Розенберґ у фінальній сцені – сором за свою сутність, жорсткість, за здатність виживати в страшному, аморальному контексті.
Інґмар Бергман показує напівтони стану людини під час війни: заперечення, втеча, неприйняття, страх, внутрішня переміна та врешті сором. У фіналі стрічки, аналізуючи все, що пережили герої, глядач(ка) також переймає їхні відчуття. Режисер фільмує сором як почуття, зрозуміти яке можна лише одного разу відчувши. Це правило діє і щодо війни, яку теж треба лише пережити, щоби зрозуміти, як це стається із Євою та Яном.
Стрічка Інґмара Берґмана мала робочу назву «Сни про сором». Режисер скоротив назву до одного слова, сконцентрувавши в ньому основну, на його думку, емоцію. Навіть герої війни не розповідають історії на кшталт «як це було». Ось чому камера показує авіанальоти, військові машини та самих солдатів лише як периферію війни. І стрічка могла б здаватися нам по-гофманівськи гротескною. Проте сьогоднішні глядачі/глядачки бачили війну ближче, ніж це коли-небудь показували на екранах. Нинішній глядач знає, як вона відчувається.
Берґман відзняв портрет сорому, а заразом – портрет війни. А втім, сам він про стрічку каже таке:
«Зняти фільм про війну – означає зобразити насильство і до груп населення, і до окремих людей. В американському кінематографі зображення насилля має давню традицію. В Японії це стало майстерною виставою, яка супроводжується неймовірною хореографією. Коли я створив “Сором”, то відчув нестримне бажання викрити насилля війни. Я ще не розумів, що сучасному портретисту війни необхідні сила духу та професійна точність, відмінні від тих, які міг дати я».
І хоч режисер висновує, що стрічку можна було зняти інакше чи то пак ліпше, ми знаємо, що немає універсального опису війни, бо почасти слова стають вихолощені. Лишається лише відчуття, як-от страх чи сором.
