Стара матінка Європа крізь камеру оператора Матьяша Ердей сидить у літньому спекотному саду в довгому брилі та чекає на прохолодний лимонад. Це очікування буде довгим, але невиправданим. Лимонаду так ніхто і не побачить, навіть не відчує його смак. Замість світлого майбутнього на східну Європу чекає війна, що знищить Австро-Угорську імперію з її екстравагантними капелюшками. Спекотне літо перетвориться на пекельне і все це знову очима людини, яка зняла «Син Саула».
Кредит довіри Ласло Немеша, який було видано у вигляді «Оскару» за найкращий фільм іноземною мовою та Гран-прі Каннського кінофестивалю, неабияк підштовхнули режисера продовжити роботу у тому ж напрямку. Тому перед нами знову історична драма, знову зйомка «з плеча», аби зберегти суб’єктивність подій, і знову круговерть подій, в якій легко розчинитися. 1913 рік. Будапешт. Іріс Ляйтер приїздить до фабрики капелюшків, яка колись належала її покійним батьками. Вона планує розпочати тут нове життя з новою роботою. Втім, їй тут не раді. Брат Іріс вбив відомого в окрузі графа, тому вона розпочинає пошуки правди у цьому заплутаному клубку інтриг.
В першу чергу «Захід» скидається на сон під час сильної лихоманки. Камера постійно кружляє над сердешною Іріс, яка не розуміє, що коїться з людьми у місті. З кожною новою подією пана Ляйтер все глибше потрапляє у тенета природного для людини страху і втрачає будь-який зв’язок із реальністю. У інтерв’ю для Hollywood Reporter Ласло Немеш часто говорить про цей суб’єктивний досвід, який намагається нав’язати глядачу. Там же він розповідає і про неприязнь до технологій, які дають все й одразу. «Все й одразу» – це точно не про його останній фільм. Коли Іріс виходить з екіпажу та розпочинає свою одіссею Будапештом, де її скрізь женуть, то неминуче пов’язуєш це відсторонення з американськими слешерами. Саме там старі діди\бабусі проганяють необачну молодь від джерела зла. Однак, тупі підлітки все одно лізуть на штирі, кулі та іншу холодну зброю. Іріс теж не зупиняють навіжені бородаті чоловіки посеред ночі. Здається, що її взагалі ніщо зупинить не може.
Зла у фільмі Немеша дійсно багато. У повітрі витає передчуття Першої світової війни, але на передньому плані, наче відкрита рана, кровоточить провінційність жителів Будапешта. Вони готові взяти вила і смолоскипи в руки, випалюючи чужинців, які не погоджуються з їхньою думкою. Іріс намагається знайти відповіді, але натомість отримує ще більше питань. За дві години глядач просто може втомитися від цих митарств, але Ласло Немеш винагороджує їхнє терпіння неймовірно гарними краєвидами Будапешта та навколишніх місцин. «Захід» складає враження задзеркалля попереднього фільму режисера. В ньому ще не оселився страх, але він вже зароджується. Та найбільше у стрічці посилань на Стенлі Кубрика: його магнетичного захоплення пасторальністю у «Баррі Ліндоні», прольотів камери над окопами у «Шляхах слави»та загадковістю «З широко заплющеними очима».
Друга стрічка Ласло Немеша вимоглива до глядача, адже вкрай довго вибудовує єдине зрозуміле зображення для Іріс Ляйтер. Ми звикли дивитися на початок XX сторіччя крізь чіткість модернізму, але камера Ердея рухається у протилежному напрямку. У фокусі знаходиться лише головна героїня, яка немов глядач, проходить через цей непростий час з переляканим обличчям. Можливо, таким розфокусом Немеш зекономив на фактичному відтворенні епохи, зберігши лише настрій 1910-х. Можливо, сфокусованість на протагоністі у світі режисера працює лише завдяки суб’єктивній камері. Цих відповідей нам теж доведеться почекати. Захищатися Ласло Немешу найважче лише від звинувачень про нудьгу, яка неминуче може з’явитися у непідготовленої аудиторії. Та він і це прекрасно розуміє. Його кіно – це подорож епохами, світами та у персонажів, які з одного боку універсальні, а з іншого – своєю унікальністю пробуджують неповторні відчуття.
