Байопік певною мірою – доволі претензійний кінематографічний жанр, якому історично здебільшого імпонує дрейф в бік або хрестоматійного портрету, або ж надмірного драматургічного конструювання образу. Особливо це стосується біографічних фільмів, які репрезентують людей з унікальними фізичними чи розумовими здібностями. Таке, як правило, позиціонується на екрані практично як надможливості і вимагає чималого кредиту драматизму ще на стадії написання сценарію. Екранізуючи такі історії, важко не скотитися до банального зведення культу особистості чи надмірної героїзації, тим паче коли мова заходить про людей, чия постать залишила чималий слід в історії. Проте байопік про легендарного олімпійця Джессі Оуенса, актуальний напередодні старту Літніх Олімпійський ігор–2016, не навчить ані героїзму, ані возведенню культів.
Для шанувальників Олімпійських ігор історія Джессі Оуенса, американського легкоатлета африканського походження, що виборов в Берліні 1936-го чотири золотих медалі, аж ніяк не стане відкриттям. Для загальної довідки: відлуння досягнень культового американського спринтера чути в «Нескореному» Анджеліни Джолі, ще одному байопіку про не менш талановитого американського легкоатлета Луї Замперіні, який разом з Оуенсом побував на Олімпіаді в нацистській Германії. Проте біографія Замперіні в силу пережитих ним жахів Другої світової війни видалась куди драматичнішою, аніж життя Оуенса. Втім, зрештою історія олімпійського тріумфу афроамериканця теж сягнула екрану, ставши основою нового фільму Стівена Хопкінса «Сила волі».
За логікою сюжету, байопік про Оуенса охоплює три найзнаковіші роки його життя – починаючи зі вступу в університет штату Огайо і знайомства з легендарним тренером Ларі Снайдером (Джейсон Судейкіс) та закінчуючи ризиковою поїздкою в нацистський Берлін і грандіозним олімпійським тріумфом. Якщо вищезгаданий фільм Джолі – непогана спроба драматичної оди силі людського духу, місцями – з дещо невиправданим тиском на глядацьку емоцію, то фільм Хопкінса – типова мелодрама з любовним трикутником і міцною чоловічою дружбою, приправлена спортивними здобутками та расовою сегрегацією. Парадоксальним чином історія про легендарний спортивний феномен трансформується в рутинно-побутовий виклад життя посередньої людини, якій, мов той сніг на голову, падають рекорди та олімпійські нагороди. Амбіції та спортивний нерв тут – лише набір слів із заохочуючих тренерських спічів.
Та все-таки Хопкінс не припиняє докладати зусиль, аби додати сюжету хоч дещицю драматизму. Для цього він культивує соціально-політичний бекграунд фільму, збираючи докупи німецький нацизм, ксенофобію та демократичні пікети американців проти виступу збірної США на берлінській олімпіаді. Проте очевидний схематизм цього жесту радше працює не на сам фільм, а на актуальні історичні паралелі. Як відомо, за два роки в Росії має відбутися Чемпіонат світу по футболу, що вже сьогодні викликає хвилю соціального обурення і має всі шанси стати промовистим відголосом берлінської Олімпіади не без очевидних на те причин.
Зрештою, з силою волі у фільмі все ж задається, проте її носієм стає не чотирьохкратний олімпійський атлет, а той самий «режисер диявола», Лені Ріфеншталь, яка маніакально, всупереч погрозам Геббельса, фільмує свій майбутній документальний шедевр – «Олімпію». Іронічно, але факт: на екрані її втілює нідерландська акторка Карис ван Хаутен, відома роллю Мелісандри, фанатичної жриці Владики Світла з «Гри Престолів». В «Силі волі», загалом, вельми цікавий каст: окрім Судейкіса і ван Хаунтен, тут знайшлось місце для Джеремі Айронса та Вільяма Херта. Всі вони, на противагу Стефану Джеймсу, екранному Оуенсу, резонують нервами і характерами, яких б вистачило не на спортивний, проте все ж гідний рекорд. От тільки історія Оуенса з кожною хвилиною все більше скидається не на hard way, а на веселі співи з недільного богослужіння, під час виконання яких у вірян не знаходиться місця для болю й драми, залишених за дверима церкви – чи перед фінальними титрами у вигляді плакатної біографічної довідки. Добре, що в цьому випадку голого короля цілком переграє почет.
