Перша (і донедавна єдина) частина «Трейнспоттинґу» досі має непохитно культовий статус, яким щедро поділилася зі своїм творцем Денні Бойлом. «Choose life», – саркастично радить Рентон, герой Евана Макгрегора, і своїм безпричинним бунтом наче віщує екранне пришестя іншого нонконформіста. Тайлер Дерден у «Бійцівському клубі» також насміхається над консервативними і матеріальними цінностями, але Ірвін Велш і Денні Бойл випереджають його: роман Палагнюка був опублікований через півроку після екранізації «Трейнспоттинґу». Втім, Рентон – не Тайлер, його ідеологія вторинна і дуже зручна для самовиправдання. Рентон і його приятелі (з огляду на фінал, друзями їх назвати важко) не планують революцій, їх турбують куди матеріальніші речі – дістати грошенят, здихатися неповнолітньої красуні й, звісно, роздобути героїну… але тільки якщо ти не хороший хлопець Френсіс Беґбі, клопоти якого іще насущніші.
«Бійцівський клуб» знайшов дещо карикатурне продовження у дітях: нещодавно був виданий графічний роман авторства самого Чака Палагнюка, де Тайлерова примара являється синові Оповідача (так, вам не здається, десь повіяло парадоксом). Не сягаючи колишніх вершин навіть завдяки стильній візуалізації Камерона Стюарта, Палагнюк, тим не менш, навертає на думку про актуальність локальних повстань проти консюмеризму – думку очевидну, мабуть, кожному. Сіквел «Трейнспоттинґу» рухається зовсім іншим шляхом. Це історія про безперспективну старість, що вельми закономірно настає після молодості без молодості. «Ти лише турист у країні своєї юності», – закидає Хворий Рентонові й немов озвучує лейтмотив усього фільму.
В тих місцях, де «Трейнспоттинґ-2» не зацитовує оригінал дослівно, він все одно ніби веде екскурсію місцями колишньої слави. От Рентон заводить роман зі значно молодшою дівчиною, а героїня Келлі Макдональд, та сама неповнолітня подружка з минулого фільму, ніби кепкуючи з колишнього і з глядачів заразом, докоряє – мовляв, надто юна для тебе. От абсолютно психотичний Беґбі знов переховується від поліції і так само лупцює всіх та кожного. От, врешті-решт, на сцені з’являється сумка із грошима, що, ніби та рушниця на стіні, неодмінно вистрелить у фіналі. Авжеж, це туристична екскурсія. І, як годиться, з неї доведеться повернутися.
Доведеться, але нікуди. У першій частині Рентон обирає життя і тікає у світле майбутнє, здихавшись товаришів, котрі аж надто прагнули загрузнути поглибше у криміналі. Нині ж він повертається до Единбургу і, мовби у розпачі, вигадує сім’ю, якої нема, та успіх – також вельми ефемерний. Завдяки життєвій поразці кожного з персонажів атмосферу «Трейнспоттинґу-2» вже неодноразово порівнювали із зустріччю колишніх однокласників. На це натякає Денні Бойл, зобразивши у вступних титрах пасторальний ніжний вік героїв, та й самі вони поводяться належним чином, пригадуючи образи двадцятирічної давнини. Хворий лупцює Рентона і волає, що вкрадені гроші могли змінити його життя, наче давня оборудка була одним-єдиним шансом, тож тепер лишається хіба що переробляти негодящий бар на негодящий бордель. Стрічка просякнута сумом за безглуздо розтриньканим часом і ностальгією за минулим, єдина чеснота якого в тому, що воно було колись – навряд чи цього ми чекали від продовження «Трейнспоттинґу»… і навряд чи у «Трейнспоттинґу» могло бути якесь інше продовження.
Денні Бойл із вражаючим хистом оминає всі пастки сіквелу культової картини, ба навіть іронізує з них. Вставки оригінальних епізодів, що могли б обернути продовження на самопародію, підкреслюють естетичну й сюжетну єдність фільмів – мовляв, от коріння, а от його пагони. Долі героїв понівечені без всілякого співчуття до глядача, натомість отримуємо найбільш вірогідний розвиток характерів з усіх можливих. Сюжет рухається тими самими рейками? Окей, всі вже давно затямили максиму про трагедію, що повторюється лише в подобі фарсу. Це і справді фарс літніх клоунів, жалюгідних у залишках власної харизми – і чи не найвидатніший перформанс кожного з задіяних акторів. Власне, найбільше «Трейнспоттинґ-2» скидається на гімн чергового втраченого покоління на кшталт «Страху і ненависті у Лас-Вегасі». Екранізація приділяє лише декілька епізодів тузі за гарячковою ейфорією 60-х, що обернулася тяжким похміллям 70-х, роман же має її за емоційну основу: Хантер зайнятий не лише психоделічною одісеєю, він ще й підбиває невтішні підсумки покоління хіпі, короткочасного тріумфу нонконформізму, Вудстоку і всього того, що подавало надії й жорстоко їх не виправдало.
Аналогічне розчаруванню в локальних масштабах кризи середнього віку переживають і герої сіквелу, який виявився не просто вдалим, а ще й дозволив переосмислити оригінал, що вдається вкрай поодиноким продовженням. Під час перегляду не виникає жодного відчуття неприродності – вочевидь, герої таки мали потенціал до повернення. Для порівняння – просто уявіть собі сіквел іншого «наркотичного» хіта, «Реквієму за мрією». Як вважаєте, чи розповідали б його герої щось із тією ж проникливістю за двадцять років? Веселий нігілізм першої половини «Трейнспоттинґа» перетворюється на стриманий оптимізм, котрий раз по раз прикидається скепсисом. Та щаслива посмішка Евана Макгрегора, що танцює під вініли у кімнаті своєї юності, враз розставляє усі акценти. Отож, choose life – як нічого кращого вже не пропонують.
