«Тенет» уже ввійшов в історію кінематографу як те кіно, що ризикнуло протистояти пандемії коронавірусу. Спершу свої двері відчинили зали в Європі, а за тиждень – у США. Глядачі втомилися перемикатися з одного стрімінгу на інший, а побачити, як у реверсі вибухають (вже напівзруйновані) будинки, хотілося в кінотеатрі.
Чи став «Тенет» успішним проєктом – важко зрозуміти навіть на другому тижні прокату. Збори впевнено йдуть вгору, хоча 200-мільйонний бюджет ще не окупився. Порівняти інформацію про бокс-офіс у таких умовах ні з чим. Зате порівняти сюжет нової стрічки Крістофера Нолана вже встигли й із «Дежа вю» (Déjà Vu) Тоні Скотта та «Звітом меншості» (The Minority Report) Стівена Спілберга. Останнє, що хочеться зробити з фільмом британського режисера – звинуватити в плагіаті. З огляду на специфіку шпигунського трилера, Крістофер Нолан у рамках жанру амбітно замахнувся на руйнування часу, простору та, звісно, будь-яких логічних мотивувань власних правил.
Унаслідок терористичного акту в Київській опері агенту суперсекретної служби пощастило не видати секретів. Жертвуючи собою, йому вдалося заслужити прихильність начальства, тому чоловіку довіряють секрет. Протагоністу (саме до такого імені доведеться звикнути) показують інверсну ентропію предметів – зброю з майбутнього, що перетворить Холодну війну на гарячу. У цій боротьбі головну роль грає російський олігарх Андрій Сатор, який маніпулює світом, часом та за будь-якої нагоди – своєю дружиною. Розібратися в цій головоломці Протагоністу допомагає напарник Ніл – такий собі комедійний ретранслятор ідей та характеристик кіносвіту Крістофера Нолана. Ніл не залишається на самоті у спробах пояснити, як працює інверсна радіація та секретні спецоперації, тому глядачу доведеться просидіти десятки хвилин, вислуховуючи старанний набір речень, щоб і до дитини дійшла суть задуму.
Крістоферу Нолану добряче діставалося від снобів, які звинувачували його в самоповторах: мертві дружини головних героїв, ігри з часом та погане зведення звуку, через яке музику Ганса Ціммера чути голосніше за діалоги персонажів. Трюки цікавлять його більше за оригінальних та цікавих героїв, а ідеї грають більшу роль, ніж логіка придуманого світу. Рівноцінні (але більші) порції ненависті та слави режисер одержує завдяки неймовірній угоді зі студією Warner Bros.
За касові успіхи трилогії про Бетмена він може втілювати будь-які проєкти, що винесе на папір його шалена свідомість. Можливо, тому «Тенет» дав тріщину, що розколола його шанувальників і хейтерів сильніше, ніж зазвичай. Продюсерський контроль зазвичай не дає режисеру пуститися в кураж. А тут Нолан і сам погоджується, що купити ангар для того, щоби розбити літак, було би дешевше, ніж відбудувати декорації самостійно. Колись від амбітних авторів зруйнувався Новий Голлівуд. Режисер Майкл Чіміно так марив своєю «Брамою небесною», що загубив цілу епоху можливостей авторського кіно. Таке може статися й із Крістофером Ноланом, якщо в майбутньому він необережно потрапить у тенета власних амбіцій.
Із останнім проєктом режисер підійшов близько до поразки: граючися застарілими кліше з Плутонієм, російськими олігархами та безликими персонажами-функціями. Нашаровуючи тривіальні теми, він не забув про улюблену – ігри з часом. У «Пам’ятай» (Memento) Крістофер Нолан відтворював події злочину навспак, щоби протагоніст усвідомив, які наслідки мають його дії. У «Початку» будував рівні сну, що працюють із різними часовими рамками, і це (начебто) допомогло залишити минуле в минулому. В «Дюнкерку» автор фільму показав битву в трьох часових проміжках, які натомість не мають значення, адже у війні немає переможців, є лише врятовані герої.
Для «Тенету» вигадати виправдання важче, бо в шпигунському кіно їх немає – місія має бути виконана, злодії покарані і – будь ласка, зробіть видовищно. Тому спрощення персонажів до функцій цілком зрозуміле, але перенасичувати хронометраж триповерховими поясненнями не варто. Краще прислухатися до праотців: Show, don’t tell. Крістофер Нолан навіть пробує заспокоїти майбутніх (та теперішніх) авторів відео на ютубі, які пояснюють фінал стрічки. Для цього він додає персонажа, який запевнить допитливого Протагоніста сумнівним Don’t think about it.
На старті прокату Майк Макехіл із Indiewire написав, що Нолану бракує гумору. Гумор там насправді є у вигляді декількох гегів, як годиться у стрічках британця. Втім, спроба спростити і комедію здається вимушеною й обов’язковою. Відтак, кіно буде легше дивитися вдруге. Але зрозуміло, чому за «Тенетом» приходять у кіно вдруге – потрібно закінчити часовий пазл. Замість малюнків на стіні з часовими лініями персонажі обговорюють «теорію вбитого дідуся» та розкидаються зрозумілими евфемізмами, щоби залишити глядача з екраном кінотеатру, а не смартфону. Тому Роберт Паттінсон називає незрозумілості «часовими кліщами». І саме тому Крістофер Нолан вішає на солдатів сині та червоні нашивки, щоб аудиторія могла відрізняти цих часових кліщів одне від одного.
Режисер далі бавиться у видовищність, хоча цю битву виграли Майкл Бей та автори «Форсажу». Як справжній ретроград, він досі розбиває реальні літаки, знімає на плівку, та змагається за глядацький досвід у кіно. Доки йому дозволяють це робити, це можна підтримувати. Та все ж треба й за голову взятися, коли у твоєму останньому фільмі найбільш потужний трюк – це перемотування плівки. Не такий уже і вау-ефект, еге ж?
наилучший трюк это перематывание плёнки? то есть разбить настоящий самолёт и поставить экшн на автобане где машины одновременно двигались в одну и другую сторону это так себе ? Автор статьи фильм жопой смотрел ? или приехал с колхоза ?