Від величезної кількості відеоконтенту сьогодні розбігаються очі. Питання «Що подивитися сьогодні?» стає одним із найбільш популярних пошукових запитів. Тому рекомендації необхідні, щоби вичленити з цього потоку візуальної інформації вартісне кіно. Сьогодні ми радимо подивитися порівняно давній іранський фільм, про який із захопленням писав Нобелівський лауреат із літератури 2008 року – Жан-Марі Гюстав Ле Клезіо.
Афганський робочий Назім копає колодязі десь у провінційному Ірані за мінімальну платню (50 ріалів на день – у перерахунку на сучасні гривні це трохи більше 2.5 копійок). Із неназваних причин він утік із рідної країни, а зараз намагається заробити кошти на лікування смертельно хворої дружини. Гроші треба знайти терміново, іранські роботодавці всіляко дискримінують афганських біженців, роботи майже ніде нема. Після поневірянь на декількох ярмарках та однієї спроби театрального суїциду, друг Назіма знаходить людину, яка згодна заплатити за лікування дружини. Єдине, Назімові треба буде тиждень їхати на велосипеді по колу без відпочинку, фактично живучи на ньому. Назім погоджується…
Майже будь-яка революція у світі кіно обертається тим, що молоді кінематографісти йдуть на вулицю знімати натуру, «справжнє життя» та «справжніх людей». Чи то це викликано революційним підйомом, коли вся театральність попереднього ладу видається антиестетичною, чи то обіцянка нового світу вимагає нової фактури в кадрі. Дзиґа Вертов, вийшовши на вулицю, фактично зародив неігрове кіно (яке ставив у опозицію до салонних декадентських драм Євгенія Бауера). «П’яте», а згодом і «шосте», покоління китайських режисерів знаходило своїх героїв у провінції («Цю Цзю іде до суду» Чжана Їмоу та «Кишеньковий злодій (Сяо Ву)» Цзя Чжанке). Перші післяреволюційні іранські кінематографісти відмежовувалися від політики на користь розповіді про простих людей («Де дім друга?» Аббаса Кіаростамі, «Велосипедист» Мохсена Махмальбафа).
Але, якщо, приміром, кожен зі згаданих вище режисерів або ж навчався в кіношколі (як китайці), або ж регулярно переглядав різноманітні стрічки, Махмальбаф – зовсім інша історія. Мохсен Махмальбаф не любив кіно. Він зізнається, що до 23 років він не подивився жодної стрічки, проте регулярно сварився з мамою, яка хотіла йти до кінотеатрів. Мохсен Махмальбаф казав, що кіно – це фабрика ілюзій. Він хотів робити «справжні» речі, він пішов до антишахської опозиції, отримав довічне ув’язнення, вийшов на волю під час Ісламської революції. Після декількох років політичної роботи та тотального розчарування в державному управлінні, Махмальбаф пішов у кіно, де за шість років пройшов шлях від неофіта до автора шедевру – «Велосипедиста».
Хоча, здавалося б, «Велосипедист» максимально прямий фільм. Головного персонажа, Назіма, Махмальбаф кадрує або зовсім одного, або повернутого в протилежний бік від інших людей, щоби продемонструвати відмінність афганських біженців у іранському суспільстві. Усі структури, які мали б допомагати Назімові – поліція, лікарня, соціальні служби – або вимагають грошей та не планують робити щось дієве, або взагалі у фільмі відсутні. У цьому атомізованому суспільстві кожен сам за себе, допоки є можливість отримати прибуток (увесь цей велопробіг був влаштований, щоби місцеві можновладці отримали мільйони в місцевій валюті).
І цьому радикально протиставляється Назім, його син та його друг, які уособлюють максимальну етику життя. Вони одне одного в біді не залишать, розділять усі труднощі та допоможуть заради спільного блага, навіть якщо це проти правил (під час третьої ночі Назім просто виключається, замість нього на велосипед сідає його друг та прикриває обличчя хустиною, щоби не було помітно різниці). Сам Назім готовий на все, щоби допомогти своїй родині, його не лякають ані дощ, ані цвяхи, якими проколюють шини на велосипеді, ані телефонні погрози від тих, хто хоче його поразки. Під кінець свого випробування Назім стає чимось більшим, ніж просто афганським велосипедистом, він стає символом, живим пам’ятником людського духу. Але Махмальбаф знає, що на високій ноті таку історію не завершити, тому в останньому стоп-кадрі, попри тріумф Назіма, глядач залишається зі щемливим відчуттям несправедливості.
До 1987 року Мохсен Махмальбаф уже встиг самостійно вивчити теорію кіно та продивитися найважливіші стрічки. З них він створив свій відомий зошит із 200 правилами кіно, від якого, за його ж словами, він жодного разу не відступався. Уже тоді він високо цінив італійський неореалізм та, особливо, «Викрадачів велосипедів» Вітторіо де Сіки, із яким свідомо вступав у діалог. Окрім очевидного велосипеда, матеріального знаряддя праці, який винесений у заголовок в обох майстрів, Махмальбаф вводить у фільм таку ж пару тато-син, які мають бути певним моральним центром фільму. Режисер навіть показує всередині свого фільму уривок стрічки «Загнаних коней пристрілюють, чи не так?» Сідні Поллака, яка теж зображує доволі песимістичну картину безгрошів’я та атракціонів відчаю.
«Велосипедист» – це історія від режисера, який не цурається прямих та подекуди банальних метафор (Назім на своєму велосипеді їздить колами, буквально, як в’юн на сковорідці). Проте це у жодному разі не критичне зауваження. Для фактури провінційної історії, віддаленої від софістикованого міського життя та державного управління, така форма видається єдино можливою.
