Джанет має м’язову дистрофію, якою понад 30 років страждала її матір. Але вона не хоче провести решту життя в кріслі, тому наважується піти на евтаназію. Британські закони не дозволяють цього зробити, тому Джанет знаходить лікарку у Швейцарії. Її син Саймон теж хворіє, але відкладає суїцид з асистентом на потім, адже можуть з’явитися ліки. Донька Бріджит виявляє до матері приязнь у її рішенні, але все ще сумнівається, що це потрібно зробити негайно. З такої мозаїки поглядів складається мова стрічки Томаша Крупи, що починається зворушливим листом головної героїні, щоби він закінчив цей фільм без її участі.
Фундаментальна проблема вибору між життям і смертю часто з’являється в кіно й завжди проявляється в неочевидних прийомах. Зазвичай це голлівудський фільм про силу духу (наприклад, «Крихітка на мільйон доларів» (Million Dollar Baby) Клінта Іствуда). За останні роки в художньому кіно дедалі частіше з’являється контроверсійна тема схвального ставлення до евтаназії. У 2010 році вийшла стрічка Баррі Левінсона «Ви не знаєте Джека» (You Do not Know Jack), де Аль Пачіно в кумедних великих окулярах отримує прізвисько «Доктор смерть» за те, що стає лікарем для тяжко хворих пацієнтів і дає їм ліки, власне, для смерті. Такий погляд спровокував чимало дискусій, зважаючи, що фільм вийшов на кабельному каналі, а не в широкому прокаті.
Документальному кіно цю тему відобразити ще важче, адже варто знайти головного героя чи героїню, які наважаться показати свою евтаназію на камеру. Джанет із фільму Томаша Крупи складає своїм вчинком своєрідний маніфест. Для неї це не спроба зрозуміти власну смертність, але показати, як її зважене рішення впливає на родину та друзів, і що у своїй проблемі вона не самотня. Її домовленості з дітьми, новим чоловіком та сусідами не перетворюються на її власні переконання в тому, чи правильно вона чинить. Наполегливість Джанет – це, без перебільшення, її головна чеснота і вона настільки потужна, що обеззброює всіх противників евтаназії навколо.
Показати смерть у кіно Томаш Крупа все ж таки не насмілюється. Так він встановлює етичні рамки між персонажкою та глядачами. Такий крок у режисурі здається не менш сміливим рішенням, ніж виваженість Джанет, адже «Хороша смерть» – це не провокація, але вторгнення в особистий простір героїні. Та й кіно в результаті виходить у нього не стільки про смерть, як про різноманітні емоції її передчуття. Джанет говорить друзям, що хоче піти з життя без стресу та болі, тому й називає свою смерть хорошою. Помітно, що підтримку вона знаходить і в зйомках, хоча жодного разу не дивиться в об’єктив камери. Сукупність усіх чинників навколо її евтаназії демонструє, що персонажка давно опанувала мистецтво відпускати й готова це зробити з найдорожчим, що в неї є, – життям.
Томаш Крупа не шукає можливостей чи персонажів, які б могли її відмовити. Навпаки, епітафія фільму наштовхує на думку, що він теж бачить в евтаназії хорошу смерть. Його голосу не чути, але він говорить крізь слова Саймона, Джанет та швейцарської лікарки, яка змінила своє уявлення про життя, коли прийшла на цю роботу. І тому упередженість режисера перетворюється на хоробрість, адже без неї фільм був би набором фактів про асистоване самогубство.
І поки в документальному кіно авторам закидають негативні коментарі за їхню ангажованість, Крупа може похвалитися іншою властивістю. Він мінімізує кількість маніпуляцій над своїми персонажами до майже непомітного рівня. Ліберальний підхід до евтаназії він неначе переймає й на власне кіно, де конфлікт між персонажами – невідчутний, а емоції – непідробні. Кіно знаходить компроміс між інформативністю та медитативністю. І це поки єдине протиріччя, яке є в «Хорошій смерті».
