Тайлер Дерден якось сказав, що «самовдосконалення – це мастурбація». Слушна думка. Але є інша інтерпретація: мастурбація – це лише рука, що протягнута в пошуках зв’язку, розуміння й кохання. Це самотня й механічна вправа, яка ставить просте питання: «Чи маю я право бути коханим?». Знайомтеся: Цай Мінлян, тайванський режисер та самопроголошений першопроходець відображення мастурбації на великому екрані. Часом провокативний, частіше незрозумілий, він, без сумніву, «режисер-візіонер». Це кліше, проте, має ризики бути маргіналізованим, оскільки західна аудиторія лише до певної міри може насолоджуватися східною «інакшістю».
Будучи частиною Тайванської нової хвилі, разом із Хоу Сяосянєм та Едвардом Яном, Цай Мінляну вдалося гучно заявити світу про тайванський кінематограф та водночас започаткувати самобутній стиль, який різко відрізнявся від інших східноазійських режисерів. Хоу переймався метафізикою часу, Едварда Яна цікавили епічні родинні драми, поки Цай захоплювався урбаністичним аспектом сучасного способу життя: самотністю й меланхолією, незвичністю та випадковістю життя, відсутністю комунікації між людьми та значеннями невербальних знаків. Він довів повільність до крайності, змішуючи довгі статичні кадри з інтенсивно фізичними й німими історіями. Його героями, зазвичай, є аутсайдери й вигнанці, життя яких виділяється лише бездіяльністю й мовчанням. Таким собі альтер-его режисера завжди виступає актор Лі Каншен, який із фільму у фільм п’є й займається сексом, переживає зливи та засухи, бореться з часом, привидами, власною самотністю і хтивістю. А ще він мастурбує. Часто мастурбує.
У 1992 році Цай Мінлян дебютував із «Повстанцями Неонового Бога», де вже присутні всі елементи, що й надалі будуть у його фільмах: суміш статичних довгих і середніх планів, практично повна відсутність діалогів та дивна поведінка персонажів, спонтанність яких нагадує випадковість життя. Ідіосинкратичний дует Цая й Лі створив розширений всесвіт Тайбею: усі їхні фільми взаємопов’язані між собою, й у кожному Сяо-кан (своєрідне альтер его Лі Каншена) є головним героєм. Ритм його фільмів та відсутність у них сюжету, разом із їхнім гіпнотично-повільним темпом створюють щось схоже на мрію, де від одного фільму до іншого однакові обличчя беруть на себе різні ролі, а образ міста постійно трансформується. Метафорам, що так важливі для західної аудиторії, майже не лишається місця, лишається тільки вільний потік спонтанного життя.
Деякі з наших улюблених фільмів побудовані на пам’ятних моментах, що переслідують, ніби яскравий сон: гниле вухо в траві в «Блакитному оксамиті», безлюдні вулиці з «Затемнення», політ Гвідо наприкінці «8 ½» тощо. Те саме стосується фільмів Цая, що містять велику кількість образів, а не сюжетних поворотів. Наприклад, родзинка кар’єри режисера – остання сцена з «Хай живе любов», де героїня Ян Куей-мей без зупинки ридає протягом шести хвилин – була «нічим не мотивована» і відрізнялася від оригінального сценарію. Його дельозівські ментальні образи мають коріння в реальності, але межують із мріями; там реальний світ впливає на мрійливий так само, як і світ мрій впливає на реальний. Попри відсутність звичної структури, дивацтва режисера є більш вигадливими та дотепними, ніж трансгресивними. Варто тільки уявити якою склалася б доля бідного Сяо-кана, тайванського Джеймса Діна, Бастера Кітона та Антуана Дуанеля в одному флаконі. У «Повстанцях» його вигнали з коледжу, у «Хай живе любов» він був менеджером із продажів у колумбарії, у «Річці» – частково паралізованим через загадкову хворобу, в «А який у вас там час?» – продавцем вуличних годинників.
«Норовлива хмара»
«Норовлива хмара», прем’єра якої відбулася на Берлінале у 2005 році, де фільм отримав двох Срібних Ведмедів за видатні мистецькі досягнення та за відкриття нових кіногоризонтів, продовжує розвивати історію, що почалася в повнометражному «А який у вас там час?» та пізніше в короткометражному фільмі «Моста більше немає». Цього разу Сяо-кан – порноактор у низькобюджетних фільмах для дорослих. На Тайвані сильна посуха, й уряд закликає людей пити кавуновий сік. Кавуни в цьому фільмі скрізь. Шиан-чи, якою Сяо-кан зацікавився в попередньому фільмі, повертається до Тайбею з Парижа, щоби жити в сірій квартирі, збирати порожні пластикові пляшки та їсти ті кавуни. Коханці розвивають романтичну лінію, загадковий сюжет якої посилюється (послаблюється?) класично сухим і документальним стилем Цая Мінляна. Надзвичайно довгі й повільні сцени з’єднуються з раптовими кемповими музичними вставками під популярну китайську музику зі 60-х, щось на кшталт «Співаючи під дощем» під впливом речовин. Наприклад, у одній сцені Сяо-кан приймає ванну в цистерні й перетворюється на русалку; в іншій – він величезний фалос, якого переслідує кілька десятків жінок у надзвичайно просторому туалеті; у ще одній, Сяо-Кан і Шиан-чи переодягаються в жінку й чоловіка відповідно та танцюють серед кількох сотень кавунових парасольок.
Однак, усупереч кітчевому характеру музичних номерів та сюрреалістичному й мінімалістичному стилю, «Норовлива хмара» – досить проста історія про самотність і природу сексуальності. Рідкісність діалогів і довгі статичні кадри повністю поглинають у відсутність подій, змушують із нетерпінням чекати наступної сцени/дії/бездії. Повільний і безбарвний реальний світ порівнюється з божевільною фантазією музичних номерів, які не з’являються випадково, а радше розкривають мотивацію персонажів у найзручніший час, якраз, коли починає здаватися, що цей довгий план буде тривати вічно. Життя двох головних героїв представлені у вигляді двох паралельних ліній, які іноді перетинаються, іноді майже з’єднуються, але ніколи не збігаються повністю.
Весь фільм – це ідеальний баланс інь і ян, за винятком, що нездатність персонажів кохати або кохати «нормально» їх фруструє. І ця фрустрація, як психічна, так і сексуальна, передається через екран. Саме так Цай зазвичай створює свої сценарії: він використовує тих самих персонажів, трохи змінює їхні ідентичності, ставить їх у різні ситуації і спостерігає за змінами, що відбулися. Він ставить прості запитання: Чи можуть вони закохатися? Чи можуть вони мати на це право? Чи варто їх любити? Цим простим методом Цай Мінляну вдається створити свої мінімалістичні шедеври.
Is it porn?
Основна контроверсійність «Норовливої хмари» полягає у відвертому зображенні сексу та мастурбації. Оскільки головний герой є порноактором, ми з початку фільму спостерігаємо, як він виконує свої обов’язки. Насправді, однією з перших сцен фільму є винахідливий статевий акт Сяо-кана з японською порноактрисою з використанням кавуна. Ці кавуни демонструються протягом фільму як символ романтичного кохання (телевізійне шоу на початку фільму), родючості (Шиан-чи виконує перформанс «народження» кавуна) або пристрасті (участь кавуна в зйомці порно). Крім того, вони служать заміною води в безводному Тайвані. Цей стиглий і соковитий фрукт стає синонімом сексу: коли вода/кохання відсутні, усього декількох крапель може бути цілком достатньо. Тим часом, та сама радість від кавуна/сексу зменшується, коли він скрізь. Цей «секс під час посухи» характеризує задум режисера: він робить не порнофільм, лише «фільм про людські емоції».
Сяо-кан, який, можливо, й закоханий у Шиан-чи, відхиляє кілька можливостей зайнятися з нею сексом саме тому, що це його робота. Для нього це суто механічна й навіть трохи відразлива вправа, тому Цай так зображує секс у своєму фільмі – відверто, але не романтично; реалістично, але не чуттєво. Якщо сцена на початку з кавуном ще виглядає, як жарт, сцена порно у ванній кімнаті (де знімальна група використовує брудну воду з пляшки для імітації сексу під душем) – це вже очевидна комедія. Як секс може бути приватним і особливим, коли є купа людей, які встановлюють світло, ллють на вас річкову воду та знімають усе це на камеру? Це те, над чим, певно, роздумує Цай Мінлян: люди дивляться порно, але, як часто вони думають, що це підробка? Наскільки смішною може бути сцена з порнофільму, якщо зробити тільки кілька кроків назад і побачити весь знімальний колектив у кадрі, який їсть пончики й чекає, коли головний актор еякулює?
Міркуючи про порнографію, виникають питання й щодо кінематографа, тому що, відверто кажучи, наскільки порно відрізняється від звичайних фільмів? Маніпуляція присутня всюди, от тільки трохи відрізняються цілі. У реальному житті секс не найлегша справа, вона повна незграбних рухів і непорозумінь. І, все-таки, найбільш популярні порновідео мають найбільш штучний та сюрреалістичний характер. Тут голлівудські фільми та низькобюджетне порно мають щось спільне, оскільки вони створюють нереальну версію сексу. Через це реальне тіло втратило цінність, стало неприпустимим. Люди тепер потребують певного бар’єра між собою та об’єктом їхнього сексуального бажання. Їм потрібні нові обличчя, нові історії, ті бурхливі емоції, які вони давно втратили. Людям зазвичай треба «відпочити» від свого буденного життя, і через це їм потрібна правдоподібна брехня, за яку можна триматись.
За словами Цая, його сексуальні сцени були «неприємними й темними, оскільки вони йшли не від кохання, а від дивних обставин». Двоє головних героїв не займалися сексом до останньої сцени, яка абсолютно змінює розуміння фільму, але про це пізніше. Найеротичніший момент ми спостерігаємо коли Сяо-кан і Шиан-чи вечеряють. У найкращих традиціях азіатського кіно, їжа – це найінтимніший спосіб зв’язку (навіть камера надто сором’язлива, щоби показати, як герої їдять лобстерів, тому ми бачимо лише їхні тіні). Їжа тут стає синонімом щирості, єдиним емоційно-еротичним моментом цих незвичних стосунків, на які чекає останнє випробування. Шиан-чи знаходить у ліфті непритомну японську порноакторку й повертає її до знімальної групи. Там вона знову зустрічає Сяо-кана й дізнається, що він знімається в цьому порнофільмі. Знімальна група знову починає працювати, непритомна акторка є незначною перешкодою. Шокована Шиан-чи залишається неподалік і спостерігає через внутрішнє вікно, як Сяо-кан пенетрує безвладну жінку. За зручним бар’єром Шиан-чи, ніби розгублений глядач, бачить перед собою справжній порнофільм. Вона повільно починає брати участь у зйомці, стає голосом несвідомої акторки, кричить замість неї (це крик екстатичної пристрасті через чоловіка або на нього). Згодом Сяо-кан, що готовий кінчити, стрибає до вікна біля Шиан-чи й еякулює їй прямо в рот. Його сідниці пітніють, вона плаче: посуха закінчилася.
Ця остання сцена змінює розуміння всього фільму, який раптом із дивацького та інколи смішного порномюзиклу перетворюється на важке й багатошарове висловлювання. Деякі вважають закінчення мізогінічним, інші вважають це перемогою «amour fou», але, у будь-якому випадку воно є вельми антипорнографічним. Навіть якщо посуха скінчилася, любовне зіткнення так і не відбулося – маскулінність знову програла, а секс втратив первісну насолоду. Питання: Якщо ми сприймаємо секс як випадкове задоволення, чого можна очікувати від кохання? Чи є межа між коханням і сексом? Якщо буквально перекласти оригінальну назву фільму «天边 一 朵云», вийде щось на кшталт «Біля обрію є хмара»: недосяжний об’єкт, який неможливо схопити. Чи можна щось відчути, доторкнувшись?
