Режисер Крістіан Петцольд – одне з найгучніших імен Берлінської школи, яка демонструє реалістичність у своїх проектах та обізнаність у політичних темах. Насправді Петцольда люблять на Берлінале. Він вже одного разу отримав приз ФІПРЕСІ у 2003 році, а у 2012 році вихопив «Срібного ведмедя» за найкращу режисуру. Стрічки Крістіана показують і у Венеції та інших відомих кінофестивалях, але, схоже, що він не женеться за славою, а знімає тихе та емоційне кіно про вельми важливі речі. Його заряджений саспенсом «Транзит» був у конкурсі тогорічного Берлінського кінофестивалю і змагався з фільмами Веса Андерсона, Гаса Ван Сента та Лава Діаза. Але жоден з них не поїхав додому з головною нагородою – «Золотим ведмедем». Полеміка навколо перемоги «[Не] торкайся» не вщухає і досі, тож ми вирішили помізкувати, чому Крістіан Петцольд мав би вийти на сцену Берлінале за статуеткою ведмедя.
Мігранти та актуальність
У «Транзиті» йде мова про Георга, який, тікаючи з Парижа у Марсель, змушений переховуватися від окупаційних військ. Петцольд по суті екранізував однойменний роман Анни Зегерс 1942 року, але змінив час, тим самим натякаючи на циклічність подій у Європі. З часів Другої світової нічого не змінилося, адже мігранти досі змушені шукати притулок у більш сприятливих країнах. Неприязнь, правда та пам’ять слугують трьома стовпами, на яких і тримається історія «Транзиту». Позаяк Берлін – один із тих толерантних культурних центрів, де цінується таке кіно, то сумніватися у перемозі Петцольда було б вельми нерозумним рішенням. Розмова про мігрантів перетворилася на одну з гарячих дискусій у Європі. Разом з цим, головою журі у 2018 році був Том Тиквер. Він знається на стрічках про самітників мимоволі, достатньо лише переглянути його «Парфюмера» та «Інтернешнл». Можливо, його переконали решта членів журі, але за інших розкладів «Транзит» мав усі шанси стати фаворитом.
Вислуга років
Петцольд здається доволі молодим режисером. Це лише восьма повнометражна робота у великому кіно без урахування телефільмів та короткого метру. Він досить близько підкрадався до інших нагород Берлінале, які ми згадували вище, але для «Золотого ведмедя» йому завжди не вистачало трішечки. Якщо говорити у контексті «вислуги років», що безумовно некоректно по відношенню до режисера, то така думка теж має місце. Кінофестивальна культура влаштована таким чином, що не завжди знаходиться час, аби роздати призи тим, хто на це справді заслуговує. Нещодавній приклад – Девід Лінч, який восени отримає почесного «Оскара», але так і не взяв режисерського. «Транзит» ще й скидається на квінтесенцію творчості Петцольда, тому і дивно, що журі оминуло його нагородами.
Це просто хороше кіно
Безумовно Берлінський кінофестиваль отримав статус політичного не просто так. Тут завжди звертали увагу на політичні тексти та меседжі. Наразі Берлінале неначе намагається відхреститися від цієї участі. «Золотий ведмідь» для «[Не] торкайся» цілком логічне тому підтвердження. Чому ж тоді через рік Жульєт Бінош нагороджує «Синоніми», які теж оповідають про осілого в Парижі мігранта? Ймовірно, це такий останній крок директора Берлінале Дітера Кьосліка, щоб дати зрозуміти культурну вагомість фестивалю. Тим не менш, за завісою політики завжди існує і просто хороше кіно, яким безумовно є і «Синоніми», і «Транзит». Передусім, Берлінале уособлює і свято такого кіно, яке доступне не лише критикам та журналістам, але й всім спраглим до інтелектуальних фільмів. «Транзит» може похвалитися ще й емоційним фіналом, який надсилає вітання і «Клану Сопрано», і навіть «Випускнику» Майкла Ніколса. Тому і шкода, що Том Тиквер не розгледів у ньому миттєву класику.
