Модельний кастинг. Задерикуватий ведучий на бекстейджі вибудовує солодкуватих хлопців топлес. «Так, хлопці, зараз робимо H&M face – ми дешеві та щасливі!» Хлопці широко посміхаються та грайливо нахиляють голови. Фотограф робить знімок. «А тепер – Balenciaga face» – хлопці брутально хмурять брови й трошки відкривають рота. Серед них – головний герой Карл. Він молодий і красивий, проте в його обличчі читається якась тривога. Карл заходить у кастинг-кімнату. «А ти можеш розслабити ось цей свій трикутник смутку?» – каже йому менеджер, маючи на увазі його міжбрівну складку, і водночас шепоче колегам: «Йому явно потрібен ботокс».
Так починається новий фільм Рубена Естлунда – шведського режисера, який впевнено підкорює Канни вже не перший рік. 2017 року його «Квадрат» бере «Золоту пальмову гілку» і поділяє критиків на «люблю» або «ненавиджу». Він став його наймасштабнішим фільмом, який також остаточно кристалізував авторську кіномову.
Стрічка запам’яталася своєю візуальною естетикою та сформувала авторський критичний дискурс до вищих класів європейського суспільства. У «Трикутнику смутку» це набуває ще більш впевненої та структурованої форми. Можна сказати, що Естлунд прибрав одну грань зі своєї геометричної фігури і налагодив гармонію між радикальною риторикою й експресією. Цього разу він видав велику, дуже смішну та незручну трагікомедію. Можливо, це найактуальніший і найреалістичніший фільм в основній програмі 75-го Каннського фестивалю, бо публіка розкішної зали під час перегляду напевне впізнає в героях своїх родичів, колег, друзів і, нарешті, – себе.
Події фільму розгортаються навколо молодої пари – Карла (Гарріс Дікінсон) та Яї (Чарлбі Дін). Їхні стосунки переживають явну кризу, що виражається в першій сцені, присвяченій сварці з приводу рахунка за вечерю. Яя – інстаграм-інфлюенсерка і заробляє більше за Карла. Щоб залагодити провину перед зачепленим чоловічим самолюбством, Яя запрошує Карла на розкішний круїз, який їй дістався на умовах бартеру.
На лайнері головні герої зіллються зі звичним їм оточенням вищого суспільства. Гості проявлятимуть себе різними способами, але це завжди буде щось неприємне. Наприклад, проситимуть у персоналу різну нісенітницю на кшталт «відмити чайок від сажі до кришталевої білизни». Раптом лайнер терпить жахливу, але видовищну аварію, і ті, хто вижив, опиняються на безлюдному острові. Там їм доведеться зустрітись віч-на-віч зі своєю сутністю й безпорадністю перед дикою природою. А головне, змінити суспільні ролі.
«Трикутник смутку» спекулює на марксистській філософії, а трактування людини як «сукупності суспільних відносин» доведене до абсурду. Сам режисер каже в інтерв’ю: «Мій фільм натхненний марксистськими теоріями, які стверджують, що наше положення у фінансовій ієрархії змінює нашу поведінку».
Круїзний лайнер – це показова, нехай і надто очевидна модель капіталістичного світу, що прийшов у глухий кут глобалізації. Естлунд садить на цей «Титанік» найкарикатурніших персонажів сучасності. Це огидної поведінки руські, що заливають у себе «Дом Періньйон» біля басейну; нудотно ввічлива літня британська пара, що торгує зброєю; незграбний айтівець; зарозумілі німці; представники фешн-індустрії та багато інших. За законами марксизму, втім як і устрою корабля, вгорі – правління та еліта, а знизу пролетаріат, а якщо бути точнішими, то прибиральниці-філіппінки.
Є спокуса порівняти «Трикутник смутку» з «Ангелом-винищувачем» Луїса Бунюеля: поведінка буржуазії виставлена на посміховисько у ситуації, доведеній до колапсу. Однак, якщо фільм першого сюрреалістичний, то Естлунд має видимі претензії на реалізм. Зокрема через детальну концентрацію на поведінці героїв і знайомих глядачеві ситуаціях. Досить хоча б придивитися до однієї Яї, яка відточеним рухом простягає руку Карлу, щоб впевнитися, чи вдало він її сфотографував цього разу. До речі, сам режисер зізнається, що не хоче творити персонажів, які йому незрозумілі.
У цьому контексті цікаво, що справжнім діамантом фільму стали не головні герої, а Вуді Гаррельсон, який грає роль капітана-алкоголіка та переконаного марксиста. Він працює у знайомому нам образі одержимого маскулінного чоловіка середніх літ, однак тут це набуває вкрай шаленого і водночас привабливого шарму. Можливо, тому Вуді відгукується про Рубена як про маестро й описує сценарій словом fabulous – ще б пак за такої ролі.
Кульмінаційна сцена другого акту приносить неминучу пролетарську революцію та наслідки, до яких ніхто з верхніх кают не готовий. Поштовхом до бунту стає шторм, який викликає у всіх пасажирів морську хворобу. Так, в обідній залі келихи починають нервово дзвеніти, восьминоги в трюфельному соусі вже не такі апетитні, а ботоксні обличчя зеленішають. Камера концентрується на шокуючих моментах, знімаючи великим планом гостей, що ковзають на підлозі мармурових ванних кімнат у своїй же блювоті й екскрементах. Після побаченого важко уявити сам процес зйомок, особливо знаючи, що не все у кадрі – бутафорське. Жива камера, екстраблизькі плани, тривожна музика та глибинна мізансцена спонукають повною мірою оцінити багатошаровість кінематографічної експресії режисера. Сміх у залі поступово вщухає і змінюється на жалібне «ой». А поки з гостей буквально лізе назовні вся їхня сутність, капітан корабля, п’яний вщент, читає в мікрофон Комуністичний Маніфест.
Третій акт концентрується саме на психології особистості в рамках нових реалій і поступово зменшує рівень гумору. Травматичні для героя зміни режисер знімає не вперше, варто лише згадати його фільм «Форс-мажор» 2014 року, у якому батько сімейства рятується від снігової лавини, прихоплюючи айфон, але кидаючи дружину та дітей.
Вибір журі Канн у бік «Трикутника смутку», попри пророцтва перемоги фільму «Близько» Лукаса Донта, викликав велике обурення та здивування (досить хоча б почитати коментарі у твіттері фестивалю). Втім, слід сказати, що це типова реакція для будь-якого вибору журі будь-якого кінофестивалю. А до режисера варто придивитись уважніше – він змінюється, формулює свої вислови чіткіше і водночас стає якось поблажливішим до глядача.
А поки ми приглядаємося, на питання про майбутні проєкти Естлунд іронізує, що наступний його фільм називатиметься «Восьмикутник сум’яття» (Octagon of confusion). Жарт це чи не жарт, але здається, він знову збирається препарувати слабкі сторони капіталістичного суспільства: за його словами, це буде історія про міжконтинентальний політ без жодного засобу розваги.
