Історія легендарного австралійського бушрейнджера Неда Келлі не вперше з’являється на широких екранах. Джастін Курцель пропонує нам свою версію життєпису народного месника. У ній перемішалися й шекспірівське безумство, і коні Тарковського, і байронівський Мазепа, і неочікуване візіонерство.
Десь у австралійському буші (від bush – кущ, він же самоназва австралійського еквівалента Дикого Заходу) живуть ірландські переселенці зі прізвищем Келлі. Живуть бідно, дуже бідно. Мати вимушена продавати себе колоніальним англійським полісменам задля безпеки дітей, а батько зловживає алкоголем, який у халупі, що її Келлі називають домом, і виробляють. Після того, як старший син Келлі Нед приносить викрадену коров’ячу ногу, його батька саджають за ґрати. А природа колоніальної в’язниці така, що звідти вийти живим набагато складніше, ніж у неї потрапити. Нед у 12 років залишається найстаршим чоловіком у родині. Звідси й починається історія легендарного Неда Келлі – бушрейнджера, що досяг ледь не міфічного статусу серед супротивників британської монархії та австралійських бідняків.
Але фільм історичну персону Неда Келлі (а такий був, і в нього навіть є сторінка на Вікіпедії) майже не зачіпає. Як завбачливо повідомляє нам перший кадр стрічки – «жодне слово в цій історії не є правдою». Відтак, «Правдива історія банди Келлі» зі старту оформлює собі карт-бланш майже на все.
Проте сам Нед Келлі (зіграний Орландо Швердтом у дитинстві і Джорджем Маккеєм у дорослому віці) вражає не тільки проникливими зеленими очима, закцентуйованими професійною роботою операторки Арі Вегнер, але і своїм характером. Нед Келлі у фільмі – людина, яку дійсно змінює вчинена ним жорстокість, у порівнянні з іншими героями ревізіоністських вестернів. Злам персонажа, який не зникає за 10 хвилин стрічки, а залишається з ним аж до фінальних титрів – неочікувано сильний хід.
Річ у тім, що «Правдива історія банди Келлі» веде свій родовід саме від вестернів, точніше, від їхнього австралійського підвиду, який розквітнув у 70 роки й був інфікований вірусом експлуатаційного кіно. Поки в США Сем Пекінпа та Роберт Альтман стрімко руйнували традиційний вестерн своїми ревізіоністськими фільмами («Дика банда» та «Маккейб і місіс Міллер»), в Австралії від податкових пільг щойно почався масштабний розвиток кіно. Приміром, у «Скаженому псі Моргані» 1976 року немає місця тонкощам деконструкції, бо деконструювати було нічого. Тому «Правдива історія банди Келлі», в дечому залишається фільмом категорії «Б» – із надлишком жорстокості (нехай відразливої, але все ж естетизованої), сексуальним насиллям і «екзотичністю» австралійських бандюків.
Проте «Правдива історія…» щиро не хоче залишатися просто фільмом, чи просто вестерном. Режисер Джастін Курцель, котрий до того знімав «Кредо вбивці» – невдалу екранізацію комп’ютерної гри – насичує свій фільм образами та візуальними цитатами, які простягаються аж до Тарковського. У першій сутичці новоствореної банди Неда Келлі покадрово цитується стартова сцена «Легенди Г’ю Гласса» Іньярріту, а неочікувана поява коней у закритих приміщеннях (зокрема в борделі) прямо відсилає до Тарковського. Проте, найбільш потужним образом (показаним тричі) є кінь, котрий разом із вершником мчить у сутінках пустим лісом. Звісно, тут і лорд Байрон зі своїм «Мазепою» десь поруч пробігав. Але така показова поетичність не відсилає до романтиків, а лише вихолощує образ до чистої функції – показати, що Курцель робить мистецтво.
Приблизно такі ж почуття незрозумілості викликають і деякі інші епізоди фільму. Найбільш кричущий приклад – стосунки дорослого Келлі зі своїм другом Джозефом Бірном. Нам не показують їхнє знайомство, але є дві сцени, які мають певний гомоеротизм (якщо боротьба двох чоловіків у снігу топлес вважається гомоеротизмом), які не мають жодного розвитку протягом фільму. Ці епізоди ніби у вакуумі поза тілом стрічки, що є не найкращим рішенням для фільму, який навмисно звертає увагу на власну структурованість – кожна частина фільму має свою назву: «Хлопчик», «Чоловік» та «Монітор» (на честь американського броньовика).
До того ж, остання сцена промови вчителя англійської мови перед парламентом австралійської колонії також ніби поза кільцевою композицією, до якої прагнув фільм. «Правдива історія…» починається позакадровою нарацією Неда Келлі й нею ж завершується під повільний від’їзд камери. Аж тут, з’являється сцена промови, яка програшно виглядає поза вже завершеною історією (це епілог, що абсолютно непоєднаний із тілом стрічки).
Проте, попри всі недоліки, які фільм успадкував чи то від традиції австралійського вестерну, чи то від амбітності режисера, є одна сцена, котра їх якщо не нівелює, то принаймні врівноважує. Від останньої сцени перестрілки банди Келлі з колоніальною поліцією виникають приблизно такі самі почуття, як від сцени допиту в «Підірвати Гітлера» Олівера Гіршбіґеля. Глядацький фільм, яким була «Правдива історія…» до останніх 30 хвилин, вибухає абстрактним формалістичним експериментом, який не виглядає зайвим, як епілог, бо вписується в історію безумства Неда Келлі. У цьому моменті воно досягає свого піку, де сама реальність зазнає змін.
Кіно як мистецтво, по-справжньому розкривається в сценах снів, безумства й зображення тих станів свідомості, до яких ми, звичайні глядачі, навряд чи колись наблизимося. Джастін Курцель це розуміє і видає на-гора нам найкращу сцену фільму, яка межує зі сюрреалізмом.
Загалом, маємо амбітного режисера, який зняв австралійський вестерн, що намагається бути чимось більшим, ніж глядацьким фільмом. У одному епізоді це йому вдається, в інших – ні. Структура, яку фільм акцентує назвами частин, має елементи, які виглядають зайвими й викликають нерозуміння, а головний персонаж вражає глибиною й нетиповою поведінкою для бойовика-вестерна. У випадку, якщо Джастін Курцель відійде від великих студійних проєктів (особливо від екранізацій комп’ютерних ігор) і працюватиме в тому напрямі, який тут намічений пунктиром – за 2-3 фільми ми можемо отримати шедевр. Доти ж описуємо «Правдиву історію…» амбівалентним епітетом – «неоднозначний».
