Дженніфер Брі жила повним життям. Вона вийшла заміж за чоловіка своєї мрії – успішного красунчика-вундеркінда. Разом вони багато подорожували та відкривали для себе нові культури. Коли Дженніфер розпочала навчання в університеті, то багато переживала. Постійний стрес трансформувався у втому, від якої не було порятунку. Сама ж втома стала неминучим супутником у будь-яких активностях Дженніфер. Як справжній документаліст-експериментатор вона взяла камеру до рук і почала знімати свої симптоми, аби краще розібратися з проблемою.
На рівні задуму «Неспокій» відлякує своїм синопсисом. Воно і зрозуміло. Про синдром хронічної втоми чули мало, а тут ще й режисерка з його симптомами береться знімати про себе кіно. Втім, «Неспокій» – це фільм не про Дженніфер. Її історія видається лише ввідним сюжетом для розповсюдження інформації. Режисерка через інтернет знайомиться з кількома хворими і намагається якомога детальніше розповісти, чому СХВ (синдром хронічної втоми) насправді небезпечний. В однієї з її нових подруг біда трапилася вісім років назад, коли дівчинка потрапила у напів кому, а коли вийшла з неї, то вже не могла стати на ноги. Люди з цією хворобою намагаються змінити клімат, вживають багато магнію та експериментують з ліками. Брі показує все без жодних секретів, тому деякі кадри даються вельми тяжко, але й про гумор вона теж не забуває, вставляючи кумедні кадри із прийманням найдивніших сумішей для лікування.
Ключовим в успішному зображенні СХВ стає інформативність «Неспокою». Довгий час цю хворобу вважали несправжньою, хоча нею хворіє у світі близько 17 мільйонів людей, що не робить її навіть рідкісною. Жарти про звичайну втому миттю стають недоречними, коли на кульмінацію Дженніфер обирає поставити кадри з маршу протесту щодо визнання СХВ. Люди залишають на вулицях найрізноманітніших міст взуття із записками «Я ніколи більше не зможу (займатися улюбленими речами)» У Данії, наприклад, і досі не визнають хронічну втому справжньою хворобою, тому прикутим до ліжка доводиться так-сяк миритися з такими сумнівними рішеннями влади. Брі повертається до цієї теми знову і знову, вказуючи на кількість суїцидів серед хворих, що вражає своїми цифрами.
Налаштовуючи камеру то на своє обличчя, то на свого чоловіка, режисерка відкриває страшні зізнання і для себе. Глядачу стає зрозуміло, що кохання всього її життя, той самий красунчик-вундеркінд, полишив свою кар’єру успішного науковця і перетворився на медбрата, який постійно доглядає за хворою. Звісно, Брі стає від цього незручно, але чоловік робить на камеру щиросердне зізнання: йому не подобається, коли його жаліють через таке становище. Власне тому «Неспокій» певною мірою стає й історію незвичайного кохання, яке існує лише в кіно. Як виявляється, таке кохання може бути й в кіно документальному. І хоча насправді Дженніфер не фокусується на цьому, адже це щось надто особисте, втім, її стрічка – це вкрай інтимний щоденник хвороби, яка ділить життя на до та після, але змушує подорожувати спогадами та нескінченною уявою людської свідомості.
