Ксав’є Долан ще кілька років тому був одним з найкрутіших молодих режисерів у світі. Але наразі він старішає і вже зовсім не той. Більше того, Долан вже не стане наймолодшим режисером, який отримав Золоту пальмову гілку, як би того не очікували його палкі шанувальники. Щоправда, з кожним фільмом він підбирається до неї все ближче: Канни вивчили урок «Тома на фермі», який, не будучи відібраний на Лазуровий берег, відправився до Венеції. Тож тепер справно видають нагороду за нагородою і ніби замолюють гріхи.
«Це всього лише кінець світу» продовжує лінію фестивальних тріумфів, але ніяк не еволюції Ксав’є в якості режисера. Екранізована п’єса, як свого часу і «Том на фермі», не дуже дається Долану, котрий набагато комфортніше почувається із власними сценаріями. Крім того, «Кінець світу» має всі недоліки екранізованих, але не надто адаптованих творів – дерев’яні діалоги, надумані конфлікти та невмотивовані істерики. Хоча стривайте, останні ж і складають основу стилю Долана.
Аудіальний ряд теж ніби втомився бути яскравим та цікавим, а колористика надто вже нагадує «Пісню слона», де Долан нещодавно виконав одну з головних ролей, а музичний супровід теж дещо втратив актуальності. Додам позитиву для всіх, хто все хоче за щось зачепитися: фільм майже повністю вибудований на крупних планах кращих французьких акторів – Гаспара Ульєля, Наталі Бей, Маріон Котіяр, Леа Сейду та Венсана Касселя. Їх спільний перформанс стає окрасою всієї стрічки. Дещо іронічно, що Андре Тюрпен, постійний оператор Долана з часів того самого «Тома», нерідко знімає Ульєля з таких ракурсів, що він недвозначно нагадує самого режисера. Хоча вони анітрохи не схожі у житті, ріллі.
Так само, як не схожа п’єса і минулі роботи Долана: головну думку зчитуєш чи не з перших кадрів і далі вже нудьгуєш. Крім того, Долан чомусь вважає свого глядача чи тупим, чи нетерплячим, тож одразу розкриває всі карти. Маємо героя, який помирає від смертельної хвороби, дванадцять років не був вдома і хоче попрощатися. А далі ми спостерігаємо, як егоїзм рідних ллється на бідного Луї, котрий все відтягує неприємну розмову про свої останні дні. Відтягує і посміхається. Його можна зрозуміти.
Окей, з історією все очевидно – трохи важче із розумінням творчого вектора Долана. Якийсь парадокс – чим титулованішим стає Ксав’є, чим крутіші нагороди він отримує, тим гірші фільми знімає. При цьому формально він ніби наслідує себе самого, але десь-таки займається екзорцизмом: саме Долана у його фільмах стає все менше.
У Жана Бодріяра є прекрасний термін «імплозія», щось на кшталт вибуху навпаки. Замість того, щоб розширюватися, у випадку імплозії система інтенсифікується в обмежених рамках, дублюючи саму себе. Чимось подібним вже певний час займається Ксав’є і змушує ностальгувати за «Я вбив свою маму». Що ж, здається, у режисера-вундеркінда дебютний фільм і має бути найкращим.
