У Яцека є два захоплення у житті: важка музика та швидка їзда автомобілем по вузьких польських дорогах.. Яцек має зовнішність Ісуса, який би слухав метал. За це його любить половина населення польської глибинки. Родина ж вважає його чи не найкращим представником свого роду. Вони бажають йому лише добра і … виїхати з цієї місцини якомога скоріше. Жителі міста Свебодзіного займаються зведенням найбільшої статуї Ісуса Христа. Аби трохи заробити, Яцек йде працювати на будівництво і отримує травму, несумісну з комфортним існуванням у своєму соціумі. Йому роблять першу в Польщі пересадку обличчя. Тепер Яцека сприймають як монстра, з яким ніхто не хоче мати справу.
«Обличчя» – дуже чесний портрет сучасної Польщі. Мабуть, настільки чесний, що стрічку скоріше за все не полюблять самі поляки і, можливо, саме тому її прем’єру довелося проводити у Берліні. Чи справедливо вона отримала «Срібного Лева», ще можна посперечатися, але зрозуміло, що Малґожата Шумовська вміє талановито та гостро висміяти стереотипи, які панують серед поляків. Фільм складається із серії цікавих метафор, що часто перегукуються одна з одною. Статуя Ісуса, якій повернули головну не в ту сторону, римується із зовнішністю головного героя, який тепер не має свого обличчя. Набожні жителі Свебодзіне переживають драму у зв’язку зі зміною зовнішності улюбленого всіма Яцека. Водночас медіа створюють свою драму з першої пересадки обличчя у Польщі.
Аби ця трагікомедія містила більше комедійного, аніж трагічного, Шумовській доводиться постаратися вичавити усі болісні мозолі своєї нації якомога іронічніше. І їй це вдається. Вона кепкує над релігійністю поляків, висміюючи їхню ксенофобією, тому можна і ображатися, і ніяковіти водночас. У фільмі немає компромісу, але натомість присутня цікава форма подачі неоднозначного матеріалу – неодмінна притчевість подій. Оператор Міхал Енглерт замилює кути екрану, щоб картинка була схожа на сон наяву. За словами режисерки цей прийом додає стрічці казковості. І насправді це невимовно полегшує зміст самого фільму, в якому і ріжуть свиню, і виганяють диявола, і насміхаються над віросповіданнями. Тому без іронічного підтексту «Обличчя» здавалося би кострубатою і несмішною критикою Польщі, яка зі входом у Євросоюз втратила будь-які точки дотику зі здоровим глуздом.
У фільмі Шумовської неодмінно можна зловити алюції на кафкіанського Грегора Замзу чи на лінчівську «Людину-слона», але саме національний колорит вирізняє «Обличчя» з-поміж цієї класики. Впізнавані для українців персонажі з родини Яцека, які бажають йому внуків та підстригтися «як нормальний хлопець», стануть життєвими образами для будь-кого, хто їздить у глибинку до родичів на релігійні свята. Втім, очевидно, що Малґожата Шумовська загострює ці моменти до максимальної точки кипіння, щоб вони видавалися абсурдними, а не болісними для досвіду глядача. Власне, весь сюжет «Обличчя» – це теж перебільшена історія з реального життя. На польському цегельному заводі у одного чоловіка дійсно трапилася така травма, що вимагала хірургічної пересадки обличчя. А статуя Ісуса у Свебодзіне дійсно більша за славнозвісний монумент з Ріо-де-Жанейро. Та головним монументом у цій історії все-таки буде ставлення натовпу до спотвореної особистості.
За релігійністю поляків ховається ніщо інше, як звичайна богобоязливість. Шумовска це підтверджує у сценах сповіді жителів міста священику, коли вони не можуть відрізнити буденність від гріха. Слова пастора церкви вони сприймають із жахом, а самому священику цікаво лише вислуховувати плітки у сповідальні. Ймовірно, такий епізод став би фатальним для кінопрокату такого фільму в будь-якій країні, де церква крокує поряд з владою вперед. Можливо, тому на тогорічному Берлінале «Обличчя» і отримало своє визнання за сміливість висловлення. Врешті-решт кому належить право на критику нації, як не її представнику.
