Олександра Дідик
«У променях сонця» Віталія Манського може стати справжнім відкриттям, і деякою мірою – шоком («Так дійсно буває?»), для молодої аудиторії або ж для тих, хто прогуляв урок історії, на якому розповідали про Північну Корею. Але не для тих, хто «в курсі», бо, по суті, фільм не показує нам чогось явно нового – власне, таку можливість заперечує обрана форма.
Проте робота по-новому візуалізує сліпу любов і відданість генералісімусу Кім Чен Ину (на межі гіпнозу, або як результат щеплення проти мислення), а також демонструє своєрідний бекстейдж – примусове вкладання у голови людей прихильності до нього. Чи втрачена для світу Північна Корея як країна з ідеологічно здоровим населенням, що може вписатися у міжнародний контекст? Це той випадок, коли змінити щось можна тільки зміною поколінь.
Якраз в образі маленької головної героїні жевріла перспектива непокори. Діти, власне, і складають найбільш мислячу і адекватну частину північно-корейського людського ресурсу. Їх ще не зіпсували, але над цим активно працюють. Що ж, спостерігатимемо. Нам в Україні ще від власної сліпоти прозрівати.
Лук’ян Галкін
Ця аналогія може здатися дещо дивною, але ідеальним втіленням «У променях сонця» є епізод нещодавньої «Гри на пониження». Пам’ятаєте сцену, де двоє недолугих продавців нерухомості вихваляються відверто нечистоплотними оборудками, а Стів Керелл все не може втямити, чого ж вони так спокійно це розповідають? Фактично, те саме коїться в масштабі усього фільму Манського, тільки в ролі шахраїв виступає всюдисуща цензура Північної Кореї, а на місці Керелла, вочевидь, опиняються глядачі.
Віталій Манський майстерно окреслює обширний підтекст, слідуючи при цьому правилам гри і мінімально втручаючись у матеріал. Та найбільш вражають не масштаби гуманітарної катастрофи за кадром, а те, що ж зажадали винести на люди північнокорейські ідеологи. Не менше занепокоєння, ніж богоподібний статус глави держави, викликає уявлення про ідеальну сім’ю як про персонажів дуже поганого рекламного ролика. Навіть найнаївнішій аудиторії очевидно, що в цьому фільмі прикрашене буквально все: умови життя, виробництва, «громадська свідомість» мешканців країни… і, певне, тональність офіційної пропаганди. Що ж насправді нав’язує Північна Корея своїм громадянам? Здогадатися не так вже й важко, проте якось не хочеться – заради власного душевного спокою.
«У променях сонця» виводить на новий рівень вже не раз переосмислену (а подеколи – ще й осміяну) нейтральність документалістики. Цього разу вона виступає індикатором, адже фільм дійсно пропонує факти, які забарвлюються здебільшого завдяки ставленню глядача. Колосальність емоційного ефекту досягає рідкісного результату – без всіляких «але» оздоровлює світосприйняття і приводить до ладу систему цінностей. Адже людина, яка обурюється шкільним п’ятихвилинкам ненависті чужої країни, у власній такого точно не допустить.
А ви раптом не підкажете, у тих, хто пропустив показ цього фільму, ще є шанс його десь побачити? чи буде такий шанс колись?..
Ми самі на це дуже сподіваємось, але поки такої інформації немає. Розраховуємо на фестивалі – ОМКФ і 86.