У фільмі Девіда Роберта Мітчелла «Під Сільвер-Лейк» є один промовистий кадр, де Ендрю Гарфілд ховається за могилами відомих класиків світового кіно, намагаючись вистежити свою жертву для допиту про зниклу дівчину. Власне, цей кадр цілком підсумовує весь фільм Мітчелла: автор користується родючістю та талантом своїх попередників і намагається побудувати на цьому ґрунті історію. Втім, не все так просто, як здається.
Девід Роберт Мітчелл позиціонує себе як гік, який вміє майстерно перевернути жанрове кіно з ніг на голову. Він довів горор до абсолюту у своєму попередньому фільмі «Воно слідує за тобою». Там за конвенційним трилером ховалася цілком притомна сатира про підлітків, яким варто остерігатися випадкових сексуальних зв’язків. Інакше прийде привид, що вбиває болісно, повільно і болісно повільно. Ще перед цим фільмом режисер зарекомендував себе підлітковою комедією «Міф про американську ночівлю», показ якої відбувся на «Тижні критики» Каннського кінофестивалю. Зрозуміло, що після цього від Мітчелла очікують якомога більшого з кожною наступною стрічкою. А виправдовувати очікування глядачів – це, як показує практика, марна справа.
Стрічка розпочинається насправді цікавими вкрапленнями голлівудського настрою, який вподобають прихильники Чарлі Кауфмана. Головний герой Сем нудьгує у своїх не надто злиденних апартаментах, катається на потужному автомобілі та колекціонує враження від фільмів епохи Золотого Голлівуду. За традицією нуарів він знайомиться з розважливою дівчиною, але наступного ранку від неї і слід простив. Зібравши весь свій багаж знань про кінодетективи та поп-культуру Сем вирушає на квест, який з кожним сюжетним поворотом обманює очікування глядача.
Девід Роберт Мітчелл грається з класикою, як може. При перегляді на думку приходять мало не всі епохальні стрічки: від «Печатки зла» Орсона Веллса та «Китайського кварталу» Романа Полянського до «Твін Піксу» Девіда Лінча та «Вродженої вади» Пола Томаса Андерсона. З останнім паралелі настільки очевидні, що від них можна заховатися лише за поп-культурними посиланнями. Що, власне, Мітчелл і робить. Сухі сніданки з молоком, журнал про ігрову культуру, імена відомих рок-гуртів та решта святих граалей всіх гіків планети неминуче опиняться у центрі уваги наполегливих шукачів пригод, які подивляться цей фільм. Однак, всі ці приємні радощі розчиняються у спробі наслідувати класиків. «Під Сільвер-Лейк» – це не оммаж нуару, а лише його наслідувач. Режисеру вдається не впасти у повне мавпування, але після двох годин хронометражу здається, що ось і перейшли межу. Сюжет постійно зводить персонажа Ендрю Гарфілда з безхатченками, акторками-проститутками та музикантами. Не кожна зустріч матиме сенс. Та Мітчелл зробить все, аби ви повірили, що значення є.
«Під Сільвер-Лейк» – це ще і констатація смерті оригінального контенту. Контент та розваги стали мертвими завдяки постійній жазі людства до постійних веселощів. Тепер будь-який парубок із Лос-Анджелеса хоче мати власну загадку, яку треба постійно розгадувати. Потрібні постійні змовницькі теорії, знаки довкола. Здавалося, що інтернет замінив цю потребу, але за Мітчеллом оригінальність померла ще раніше, ніж ми очікували. Посередині стрічки з’являться Композитор (звісно ж, з великої К), який шокує Сема своїми зізнаннями. Він написав всі великі хіти: від Backstreet Boys до Nirvana. Після його промови Сем з усім гнівом коментаторів Youtube розмазує його мізки по дорогому килиму, тим самим констатуючи неможливість провокації у цьому кіно. Разом з оголошенням смерті оригінальності Мітчелл і сам не показує нічого нового, збираючи звідусіль нескінченні посилання, що не вибухають у кульмінаційному моменті. Як і в будь-якому фільмі з приставкою «пост» (у цьому випадку постнуар), замість кульмінації тут лише забагато іронічного сарказму та кітчу, який несміливо проте наполегливо культивується протягом усієї стрічки.
Повертаючись до теми очікувань і жорстокої реальності, «Під Сільвер-Лейк» справді вибудовує хорошу детективну сюжетну лінію, яка на жаль зводиться нанівець наприкінці. Разом з тим, реальність стрічки Мітчелла по-гротескному жорстока і чудернацька. У такому світі хочеться провести відпустку, але точно не залишатися. І якщо головному герою постійно говорять, що справжня загадка знаходиться десь на дні Сільвер-Лейку, то часом мимоволі бажаєш, щоб у фільмографії режисера це кіно опинилося десь поблизу цієї загадки.
