Фільм Шарля Редона переміг цього року в конкурсі європейської документалістики ОМКФ, отримавши при цьому неодностайні глядацькі оцінки. Спробуємо розібратись, що вирізняє цю стрічку з-поміж інших документальних фільмів та чим Редон, політолог за першою освітою та кінопродюсер – за другою, зумів полонити журі.

«Назва La Californie не несе в собі символізму – просто саме в американському штаті Каліфорнія, у місті Сан-Франциско, зараз живе та працює моя дружина, балерина Матільда Фрості», – пояснює Редон. Він і Матільда – головні та єдині герої історії, яку режисер знімав протягом вісьмох років. Практично з перших днів знайомства Шарль ретельно фільмував розвиток їхніх відносин, не приховуючи навіть найбільш болючих та інтимних моментів історії. Власне, ця нещадна чесність шокувала багатьох глядачів, що не могли втямити, як можна настільки сильно жертвувати особистим життям заради фільму. Проте, як стверджує Шарль, це не було і не є для нього актом самопожертви – і, тим паче, він не претендує на лаври першопрохідця на цій ниві.

Публічне препарування власного життя, окрім Редона, нещодавно здійснював американський комік Том Шедьяк із фільмом «Я є» (I Am, 2010), що показує, як автор повертався до нормального життя після нещасного випадку. Але найбільш масштабним проектом такого напрямку та джерелом особистого натхнення Шарль називає «Time Indefinite» іншого американського режисера, Росса МакЕлві. Його стрічка – улюблений фільм Редона, що вплинув на нього найбільше. Вона являє собою задокументовану історію його існування протягом більш ніж десяти років і зачіпає теми життя, родинних стосунків та невідворотності смерті.

Часто-густо документальне кіно має на меті викрити певні соціальні негаразди, «хвороби суспільства» – наприклад, такі, як проблема біженців чи дискримінація вразливих верств населення. Та зробити об’єктом дослідження себе і своїх близьких людей наважується не кожен, почасти через причини етичного характеру. Як бути, коли головня героїня, вона ж – твоя дружина, просить зупинити запис? Що, як зовсім відмовиться зніматись, передумає, розіб’є твою камеру під впливом емоцій? На що в такому випадку орієнтуватись – на якийсь кодекс поведінки режисера-документаліста? Чи є він взагалі, і чи слушно підпорядковувати творчість будь-яким правилам?

Шарль Редон визнає очевидне: часом було зовсім нелегко. «Ми майже з самого початку домовились, що я зніматиму кіно про наші стосунки, і Матільда погодилась. Можливо, пізніше вона про це шкодувала – майже впевнений у цьому. Проте матеріал поступово збирався, і надзвичайним було саме те, що жоден з нас не знав, куди заведе вся ця історія».

Отже, це чесний фільм про людські стосунки. Окрім цього, глядачеві він цікавий ще й тому, що дає змогу зазирнути за лаштунки балетного світу, відомого своєю нещадністю до тих, хто обрав шлях служіння лише йому. Звісно, згадується «Чорний лебідь» Аронофскі, але не тільки: про сувору красу балетних буднів розповідає хітовий серіал студії Starz «Плоть та кості»; у стрічці «Суспірія» режисера Даріо Ардженто до естетики театрального танцю додано елемент містики та хоррору. Спадає на думку і жорсткий кінонарис Григорія Константинопольского про життя самотньої балерини на пенсії – новела «Кішечка», частина однойменного фільму 2009 року. «У Каліфорнії», причиняючи потрохи двері до балетних реалій, теж не приховує відвертих деталей: «Вперше я побачив тебе у ресторані. Мені одразу впало в око, яка ти струнка. Ти гралася туфлею – знімала та одягала її, мотаючи ногою з боку в бік. Тоді я помітив, які неочікувано некрасиві у тебе стопи. Тоді я не знав, що ти балерина…».

Протягом наступних восьми років, які вмістилися після монтажу трьохсот годин всього у 78 хвилин, було різне: стрімкий кар’єрний злет Матільди та депресії Шарля, поява «третьої особи» у їхніх відносинах, відчайдушні намагання танцівниці досягти ідеалу та втеча режисера до світу садомазохістських ігор. «Я вдячний фільму за те, що у певні моменти наших стосунків саме він тримав нас разом – спільний проект, який ми обіцяли одне одному довести до кінця, був наче дитиною», – зізнається Редон. Оскільки він називає Матільду своєю дружиною, то сам собою напрошується спойлер: так, вони одружились, і на разі живуть «на два міста», чи то пак, навіть – на два континенти.

Проте «рожевих пелюсток» у стрічці не буде. Будуть небагатослівні діалоги героїв (саме такої «справжності» прагнуть сценаристи в ігровому кіно), буде кілька надзвичайно зворушливих монологів, довгі кадри, всюдисуща селфі-палиця (а куди ж без неї режисеру, що фільмує власне життя?) Підглядання, споглядання, замилування – це вже те, що очікує нас по цей бік екрану. Життя триває, пара досі разом, тож хтозна, можливо,  нас ще чекає сиквел.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Документалістика