Переглядаємо найкращі відеороботи «вісників моди» та легендарного фотографа, кліпмейкера та режисера Антона Корбейна, які разом утворили один із найтриваліших та найлегендарніших відеопроектів в історії музичної індустрії.
STRANGELOVE
1987
На момент, коли квартет Депешів достукався до Антона Корбейна, їхня музика лише набирала обертів у своїй темній прогресії – від танцювального та райдужного синт-попу гурт перейшов до темних мотивів у альбомі 1986 року «Black Celebration».
Кліпмейкер як ніхто інший підійшов для нового звучання Depeche Mode: чорно-біла, зерниста та нуарна історія, яку розповідає «Strangelove», стала вісником «золотої епохи» гурту.
Гучномовці, що то тут то там виникають у паризькій обстановці та нагадують про обкладинку альбому «Music for the masses», femme fatale на тлі Ейфелевої вежі та одягнені у шкіру учасники DM – так почалась історія знакової співтворчості.
NEVER LET ME DOWN AGAIN
1987
Цього разу режисер вирішив приділити більше уваги контрастові та римуванням. Темні фони перекриваються світлом, молодий Дейв Гаан у костюмі співає поруч із стареньким роботягою у підтяжках, а динамічні сцени із машиною змінюються на статичні віньєтки із учасниками групи.
«Never let me down again» із мальовничими полями, що гойдаються під звуки Depeche Mode, міг спокійно вписатись у сеттинг «Землі» Олександра Довженка. Неоднозначні рефрени гучномовців, голова Мартіна Гора, що пливе повз колосся, майже біблійні сцени порятунку соліста – чим не поетичне кіно?
PERSONAL JESUS
1989
Класичне уже відео з альбому «Violator»: сепія, бордель, ковбої, Ісус. Корбейн тут навряд чи розповідає історію Елвіса та Прісцилли, яка стала основою тексту. Скоріше йдеться про повернення до фройдівського комплексу «мадонни і блудниці» та своєрідного ставленя DM до релігійних тем (простежується ще з часів «Blasphemous Rumours»). Підозріло і те, що герой відеокліпу прибуває у край содомського гріха на біблійному осликові.
Усе видається напівреальним – від холодної сексуальності дівчат з ранчо до надмірного мачизму в образі Дейва Гаана. Можливо, поїздки в Іспанію ніколи не було, а усе це всього лише жарт Корбейна. Відчуття спагетті-вестерну та іронії до усього цього додає Мартін Гор, який катається на іграшковому коникові. Як не ставитись до кліпу, а «Reach out and touch faith» – водночас і мантра.
ENJOY THE SILENCE
1990
Про, напевно, головний трек гурту Depeche Mode уже не варто нічого говорити, адже про нього всі – від фанатів Сергія Вікторовича Жадана до водіїв маршруток (про перетини двох цільових аудиторій говорити складно).
Відеоробота Корбейна вкотре доводить, що кліпи Антона – пейзажна частина музики DM, цього разу буквально. Дейв у короні мандрує зернистими відстороненими ландшафтами, буквально володіючи усім і нічим водночас. Візуальна метафора фальшивості, покинутості та відлюдькуватості людського тріумфу доводить глядачеві, що завжди можна насолоджуватись тишею.
I FEEL YOU
1993
Гранжеве відео, поєднане із скрипом та виразним роковим звучанням «Songs of Faith and Devotion» можна сприйняти і як сиквел «Strangelove»: фатальні захоплення, чорно-білі ландшафти і виразно сексуальна тематика.
Кліп Антона Корбейна припав на період, коли вокаліст гурту Дейв Гаан частенько зазирав у безодню і захоплювався темними матеріями, більш реальними за пісенний бік DM. Відеоколаборація демонструє надривний мікс між згубними пристрастями, любовними захопленнями та сакральністю, поєднаний образом владної жінки, на вівтар якої і покладають жертви Depeche Mode. Крапелька БДСМу – і нуар перестає бути в’ялим.
WALKING IN MY SHOES
1993
Своєрідна відеосповідь від Дейва Гаана, зрежисована Корбейном. Театральні декорації, костюмовані алегорії та галерея різноманітних фріків у відеоряді викликають множинні асоціації – від Шекспіра до Гріневея. Режисер використовує прийом сепарації кольорового та чорно-білого, перетворюючи певні сцени на відверто вертепні або навіть інфернальні за допомогою токсичного червоного.
Вокаліст DM проходить увесь шлях разом зі своїми колегами по гурту у монтажній вервиці, що перебивається ефектами «fade to black», і на зміну тематиці вираженої сексуальності приходить відпущення гріхів і пошуки власного Ісуса. Цього разу без іронії.
IN YOUR ROOM
1994
У 1994 році тисячі людей були певні, що безодня уже заглянула в Дейва. Можливо, серед прихильників цієї депресивної думки був і Антон Корбейн, який зняв ретроспективу-оммаж своїх колаборацій із Depeche Mode.
Тут і королівська особа із «Enjoy The Silence», і ковбої з «Personal Jesus», моделі із «Strangelove» та багато інших алюзій у видіннях Дейва Гаана, прив’язаного до крісла у кімнаті із червоними шторами. Додати до цього сновидіннєвий сеттинг, світло, настільки яскраве, що аж болісно і фантасмагоричних персонажів із «Walking in My Shoes» (включно із карликом) – і ми отримаємо посвяту не лише попереднім кліпам Корбейна, а і його величності Девідові Лінчу.
BARREL OF A GUN
1997
Знайомтесь, людиноподібний герой відео, який ледь-ледь поривається до існування у приглушених тонах та синюшних інтер’єрах крекхаузів – Дейв зразка 1997 року. Часи для вокаліста Depeche Mode тоді були й справді наче під дулом пістолета: у тексті цей момент вловив Мартін Гор, а у відео – хто ж як не Антон Корбейн.
Відеоряд слугує, здається, єдиній цілі – викликати навіяння параної і дискомфорту – через змієподібні рухи камери, ігри із ракурсами та ритмічний монтаж. Для повного антуражу не вистачає хіба що «найбруднішого туалету Шотландії».
IT’S NO GOOD
1997
Можливо, найбільш іронічне і водночас терапевтичне відео для DM, диско-шик і злидні куртизанок у готелі «Ультра» – найбільш гламурному місці у всій відеографії гурту. Сам Корбейн у камео оголошує супербенд на початку відео, яке становить собою ніщо інше, як набір самоіронічних жартів: від саркастичного погляду на власну популярність як колективу до висміювання природи «альфа-самця» Дейва Гаана.
Кліпом на пісню «It’s No Good» Антон Корбейн доводить, що може режисувати не лише чорно-білі багатошарові роботи із метафорикою та експериментами, а й відеовтілення слова «шарж».
WHERE’S THE REVOLUTION
2017
Один з найсвіжіших тандемів Корбейн-Депеш засвідчив «повторення пройденого» у стилістиці, щоправда, цього разу – зі зміною контексту у звучанні. Соціальний трек режисер вирішив знімати у чорно-білому із улюбленими кольоровими акцентами та іронією, одягнувши тріо DM у фальшиві бороди Карла Маркса.
Гумор, втім, згірк за 20 років: геть не весело спостерігати за тим, як Депеші штовхають «сізіфову сцену» для Дейва, співаючи пісні як лозунги для групи трударів-хореографів під акомпанемент булькаючих синтезаторів. Відеоінвектива із присмаком розчарування від Depeche Mode та Антона Корбейна:
P.S.:
